НІКОЛИ! МЕНЕ! НЕ ПИТАЙ! ПРО ВІЙНУ!

НІКОЛИ! МЕНЕ! НЕ ПИТАЙ! ПРО ВІЙНУ!

Монотонне гудіння і трясіння автобуса заколисувало. А ще ж майже не спала цієї ночі. Проте не та натура (чи нерви, чи що там ще), щоб отак посеред дня, та ще й на людях, заснути. Сиділа скраю, майже біля виходу, на колінах – сумка, тож треба тримати, не випустити у сні, бо всякі є пасажири: у тисняві вхопить і вийде – й не зогледишся. Шукай тоді вітра в полі. З Хмельницького у Синяву дорога не близька.

– Розказуй…

Він перевів розмову на инше:

– Тú розказуй. Як там навчання? Як вдома? Все говори. Я так давно не бачив всіх. Що в селі нового?

– Я ж тобі розказувала по телефону.

– То – по телефону…

За деякий час – знову:

– Ну розказуй.

– Гý-у, – тільки й відповів, що означало «ні».

Розплющила очі, ледь підняла погляд – справа, точніше – над, стояла молоденька пара голуб’ят. Він – у світло-зеленому камуфляжі, з наплічником у руці і втомою в очах, яку, втім, він ледь приховував, як тільки юнка дивилась на нього і щось весело говорила.

– Ну чо’?

– Не хочу. І не домагайся.

– Ти щось скриваєш від мене? – дівча намагалося показати легкий гнів.

– Ні. З чого ти взяла?

– Ну дивись, бо як’ взнаю!..

– Мала, давай не будемо про те. Я хочу – про нас. Про все, тільки не про те. Сонце, дай мені хоч трохи забути.

– Ну добре-добре, – змирившись, промовила. – Куди сьо’дні підемо? Клуб закритий.

– Якщо висплюсь до вечора. Але хто мені сьо’дні дасть виспатись?.. – усміхнувся хлопець, наперед вибачаючи тих, хто прийде побачитися з ним.

Заплющила очі, аби не слухати. А може, заснеться-таки?.. Автобус так приємно поколисує. І голуб’ятка воркотять. Плечем відчула щось важке. Знову розплющила сонні очі – так і є: на лівому плечі мирно посапує сусід. Отакої… Не хочеться тривожити сон, бо хтозна, звідки добирається чоловічина. Але… свого нема, то не хочеться й чужого на плечі… Люди ж!.. Мало що хто може подумати… Все-таки ледь підняла ліве плече в надії збудити пасажира. Ні ґу-ґу. Спробувала сильніше, двічі – той голову підняв, щоправда, очей так і не розплющив, зате тепер спер її на вікно. Справа юнка зі своїм коханим пирскнули сміхом.

Усміхнулась теж, винувато глянувши на щасливих дітей. Знову заплющила очі, аби хоча б так відпочили. Бо хіба в такому гудінні можна заснути? Але ж люди сплять. А тут швидше вколисати може оце воркотіння голуб’ят над головою, котре то втихало, то переходило на шепіт, а то знову долинало до вух, хоча й не прислухалась. Бо що може зацікавити з їхньої балачки? Звісно, які в молодих розмови. Чи давно теж була такою? Але ж вуха – не очі: їх не затулиш, не заплющиш. Тож доводиться чути. Суржик дівчати мало приваблював. Історія вояка цікавила, але ж не розповідає нічого, наче затявся.

– Скучав?

– Дуже.

– А я як скучала!..

– І як?

– Уммм… Не питай! Навіть вчити нічого не хотілося.

– Ну це ти даремно. До сесії треба готуватись. Та не тільки до сесії… Коли зайнятий чимось – швидше минає час. Ти знаєш, як я тепер жалкую, що лінувався вчитись?!.

– І шо? Був би камандіром, якби гарно вчився?

– Та не в тому справа. Для загального розвитку. Знаєш… Іноді одна маленька деталь, якась інформація, може так допомогти, що це навіть врятує життя, і твоє, і багатьох людей.

Пауза. Вона очікувально насторожила вуха, сподіваючись, що зараз він конкретизує почату оповідь, але від  нього – мовчанка…

Автобус иноді випускав окремих пасажирів і впускав клуби морозу, а ще – свіжість вітру. І курсував далі, продовживши свою гучну монотонну деркотливу пісню і хиткий танок.

Думалося своє. Для цього завжди потрібна була тиша. Втім, навіть якщо й шум, то монотонний. А ось людські голоси порушували можливість думати. Мимохіть чулось – тож мимохіть і думалось про чуже. Спитала себе, якої ж тривалости відпустка для військових. Але вона, мабуть, не така для добровольців, котрим, здається, був хлопчина. Бо ж, напевно, ще й не встиг закінчити військову академію: мав років 19 – 20.

– Спиш? – спитала мала.

– Гý-у. Це я так… заплющився…

Вона притулилася правим боком до нього, а він грів її руку у своїх долонях.

– Ти став таким небалакучим…

Він мовчав.

– Ти нічого не скриваєш від мене? Нічого не… приховуєш?

– …

Той самий голосок:

– Добре, даю тобі ниньки вихідний. Відпочивай, відсипайся.

– …

– А завтра щось розкажеш?

– Ганнусю, я ж просив… Ні-ко-ли ме-не не пи-тай про вій-ну.

Стало моторошно від його шепоту і від повільного, поскладового проказування свого прохання, котре, як здалося, прозвучало наказом. Чомусь подумалося, що й усі пасажири напружились і завмерли. І навіть автобус ледь стишив гудіння.

Я, доросла жінка, здогадувалася, та й то з примітивним уявленням, що таке війна, а тим паче – сучасна: неоголошена, підступна, з агресивним ворогом, який не дотримується жодних правил. Та й скільки начиталась одкровень, набачилась відео в інтернеті (по телевізору таке не показують), не раз навіть їздила на схід до наших вояків з волонтерською допомогою…

– Чи ти… дуже хочеш, аби я розповів тобі, скільком побратимам я закрив очі, скількох друзів збирав по частинках у рівчаках, у скільки закривавлених животів запихав кишки, зібравши по кущах, і як при цьому почувався?.. Скількох наших бачив без голови, або без вух, або без рук… Скільком батькам повідомляв зі знайомого їм телефона про найстрашніше… Скільки разів проклинав наших зрадливих переговорників, коли конче треба було стріляти у відповідь, а я не стріляв, і мої друзі загинули… а я сам мало не втрапив у полон до дикої, середньовічної орди!..

– Тихо-тихо-тихо, золотко… Зупинись, прошу. Вибач. Будь ласка…  Вибач… Я більше не питатиму, – злякано шепотіла дівчина.

Довга мовчанка… Я сама – вся в нервовій напрузі… Уявляю, як хлопцеві важко тепер утихомирити свої розбурхані емоції…

Нарешті тихенький шепіт…

– Не будеш?.. Вибач… Я тебе люблю, манюня.

– Я тебе тоже, зайка.

– А ось по-кіркоровському нам не треба. Більше так не кажи.

– Як?

– «Зайка», «тоже».

– Чо’? Боїся, що путлер прийде «захищати»? – ледь усміхнулась «мала».

– Сонечко, я вже нічого не боюсь. Тілько… смерти. Хочу ще пожити. З тобою, кохана…

– Я помітила, що ти став говорити… дуже по-українському.

– Тобі це не подобається?

– Та ні. Подобається – що тú, саме ти. Бо зараз багато хто заговорив українською. Прийдеться й собі надолужувати, – засміялась манюня.

– Доведеться, – відповів так, що й не подумалося, чи він тим словом виправив її суржик, чи сказав як наказ, беззаперечне його бажання.

– Я думала, що ти там забудеш нашу мову, а ти наче на курсах був. Там же, кажуть, більше російськомовних воює в нашій армії…

– Ая’..! «Більше»… Хто тобі таке сказав?

– Ну… журналісти кажуть по тєліку…

– От вони, ті журналісти у твоєму «тєліку», і поширюють такі нісенітниці, бо самі – москвомовні, тому й захищають своє. Певно, так виправдовують своє небажання, а радше – невміння говорити українською, прикриваються нами. Ніхто ж не перевірить, опитування чи перепису на фронті не зробить.

…Десь я таки задрімнула. Уже давно голуб’ята вийшли у якомусь селі, а мені його слова «ні-ко-ли ме-не не пи-тай-про-вій-ну» досі – луною. Їх моторошний тон не забуду, певно, довіку. А я ще думала колись узяти інтерв’ю в когось із краян, котрі зараз на фронті, або були чи ще будуть. Ні, не братиму. Не питатиму. Це важко самій, а що вже казати про них, очевидців того страхіття! Хай їхні манюні кохані все зроблять, аби краса мирного життя витіснила жахливі картини воєнного пекла.

(© Любов СЕРДУНИЧ. Світлина – з інтернету)

5

Автор публікації

Офлайн 7 місяців

Любов Сердунич

7
Коментарі: 5Публікації: 2Реєстрація: 24-08-2018

Коментувати

Проста авторизація через соц.мережі: 

9 коментарів “НІКОЛИ! МЕНЕ! НЕ ПИТАЙ! ПРО ВІЙНУ!”