Коли я плакала – вона страждала,
Відчувала серця стук та біль.
Коли раділа – обіймала.
Душею линула у рій.
Коли зневірилась – підняла,
Мене мов ангел з-під землі.
Золоті слова мені сказала:
,,Не тануть хай крила у вогні!”
Закарбувала в серці, зберегла немов молитву,
Сказане слово, цінну пораду.
Вміла виграти найзапеклішу битву,
Перебороти кожну в житті зраду.
Ти ангел, що світить добром на землі,
Промінь, що вказує правильний шлях.
Які ж ті поради мені дорогі,
Скільки мудрості в зелених очах.
Ти вибач, рідненька, за ту сивину,
За кожну гарячу, необдуману мову.
До скону відчуватиму гірку свою вину,
За тебе молитимусь знову і знову.
Ти дала найцінніше – життя!
Не маючи надії на своє.
А на обличчі не була сльоза.
Бо відчуло серденько твоє.
Ти знала усе. Навіть більше.
Ніби сам Бог шепотів.
Коли на душі ставало гірше,
Лагідний погляд твій мене грів.
Коли я дитинство своє проводжала,
Складаючи в шафу ляльки.
Що буду щаслива, ти знала.
Вірила в найцінніші думки.
Дорослості двері коли відчинились,
Не змінила ти вдома замки.
А коли мої мрії здійснились,
Збулися твої заповітні думки.
Спасибі за віру й надію,
Щасливі дитинства роки.
Тепер Я, матусю, маю мрію,
Щоб твої очі завжди цвіли!
Автор публікації
"Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі" (Ліна Костенко).
