Спливаю м’яко по стіні –
не відчуваю ніг. І тіла.
Мені нема до тебе діла…
Воно… заснуло у мені.
Заклало вуха. Так буває,
коли пірнаєш. Чи кричиш…
Коли так голосно мовчиш,
немов мовчанням сповиваєш
й воно усюди.Завжди. Скрізь.
Так дивно якось, фантастично.
Ти, як ота погана звичка,
тихцем зникаєш й ніби сніг
раптово випадаєш в душу.
Незчуєшся – а ти вже тут.
І від міцних незримих пут
німіють руки, терпнуть дуже…
і час вже не тече – закляк,
і звуки поглинає простір:
чи крапає вода, чи кроки,
не розрізнити вже ніяк.
я тихо осідаю долу
не впоралась, не вбереглась,
хоч вже давно тебе зреклась,
укотре втратила свідомість…