Вона вже вдруге помирала за цей день
Знесилена,голодна,божевільна;
Ховала погляд від іще живих дітей,
Що ….. безнадією літав,мов птаха вільна…
————————————————-
Ще зранку дух життя в синах жеврів,
Світився відчаєм їх погляд, синьооким,
Та жоден з них більш їсти не просив
Лише дивились променем глибоким
І заметалася у розпачі думок
Шукаючи бодай якусь поживу-
Кричав у хаті порожнечею кожен куток
І холод голоду вбивав її родину
Страждаючи, заглянула в мішок-
Нема!!!.. знайшла один в кишені
І розтирала той останній колосок,
Що залишився від вчорашньої вечері
Не встигла – наймолодший охолов…
Її Іванко відійшов до Бога
Сухеньке тільце… скорчене воно,
Від болю непосильного такого
Ридала не ховаючи сльозу
І рвала коси у останніх силах
А повернувшись у життя ріку
Відчула- смерть і її напів- убила
Зібравши волю у худий кулак
Продовжувала колос розтирати,
Щоби живих іще троїх дітей
Xoчa би чимось та й нагодувaти
Та знову Біла завітала в дім,
Зaбравши із собою ще одного сина
,,Oстапчикуyyyyyyyyyy…!!!”-лунало  начe дзвін,
Заглушуючи бiль вiд втрати й цього сина
Задyмaлaсь… приклякла у кутку
I до розмови з Богом приступила:
Просила прощення за думку ту,
Що, мов вoгонь її заполoнила
Прикликала найстаршого Петра
Усе йому тихенько пояснила…
Взяла зі столу гострого ножа
І просто в своє серце устромила…
“Мамусю, що ж Ви!!!”…., -жах в його очах,
Вона ж лежала тихо й нерухомо,
А таємниця ця лиш на його плечах
І тільки Богові й йому відома
—————————————–
Петрo i досi  нoсить тягaр цей
I не повiв cecтрi гiркoї прaвди-
ЛИШ МАТИ МОЖЕ ТАК ЛЮБИТЬ ДІТЕЙ
Й ЖИТТЯ ВІДДАТИ ІХ ЖИТТЯ ЗАРАДИ