Для голосування необхідно авторизуватись

Контакт Глава 5

Глава 5 “Готель”

 

Після розмови з редактором ми виїхали до Львова, прямо з узбіччя на якому були.
Мені сказали, не втручатися у справи СБУ, забути про професійну честь та гідність і
виконувати далі завдання. Ми вже їхали цілих п’ять годин, і весь цей час я думала про
те, що сталося. Чому СБУ так безцеремонно забрало Максима? Я все ще не
подивилася скопіювану інформацію з флешки. Саму флешку я сховала в багажнику
нашого авто.
Ігор запропонував заїхати на заправку і я погодилася. Мені було потрібно випити кави
і заспокоїтися. Я і досі бачила пістолет націлений на мене коли заплющувала очі. Вже
через десять хвилин, ми в трьох пили каву біля автомобіля.
– Щось я втомився. – сказав Ігор протираючи очі, – Все ніби розпливається перед
очима.
– Сама ніяк не можу заспокоїтися. – зізналася, – В мене вперше в житті така
ситуація.
– Я знаю, що нам потрібно. – Вітя усміхнувся і залишивши паперовий стаканчик з
кавою на капоті, пішов знов до мінімаркету на АЗС.
– Йому це все подобається. – сказала я, розуміючи, що в глибині душі, це все і мені
подобається, – Він тільки пізнає життя на телебаченні. Для таких як він, чим
небезпечніше тим веселіше. Я теж такою була.
– Чому була? – здивувався Ігор, – Хіба ти не за азартом і гострими відчуттями
полюєш у своїй роботі?
– Цього разу я справді вірю в свій сюжет. Ви тільки подумайте, якщо це був
справді теракт? Якась терористична організація володіє технологією
перетворювати людей на зомбі? В такому разі весь світ в небезпеці. – я
говорила і намагалася побачити у очах співбесідника розуміння, – Ми живемо в
еру апокаліпсису. Тільки уявіть, якщо це відео поширять на весь світ?
– То чому цього і досі не зробили? – питання Ігоря викликало в мене ступор, –
Можливо не все так просто?
– В цьому я і хочу розібратися. – я усміхнулася, – А те, що СБУ нам намагається
завадити, тільки підтверджує те, що наш сюжет важливий.
– В такому разі я бажаю вам успіху.
За кілька хвилин до нас повернувся Вітя з великою пляшкою віскі. Ми сіли в автомобіль
і поїхали далі. У Львові на нас чекав вчений, котрий мав свою теорію про катастрофу.
Нам залишилося їхати менш ніж дві години, коли Ігор знову поскаржився на
самопочуття, а потім автомобіль не увійшов в поворот і врізався у бетонну огорожу. Я
не розуміла, що сталося, я боляче вдарилася об крісло і сиділа потираючи плече. Вітя
був пристебнутий ременем безпеки, тому обійшовся без травм. Ігор сидів і протирав очі.
– В мене все розмите. – сказав він, – Я більше нічого не бачу.
– Що? Що з тобою? – запитав Вітя, – Ти вдарився головою?
– Ні, в мене в очах все розпливається. Що зі мною?
– Я викличу швидку. – Вітя дістав телефон і подивився на нього, – Немає зв’язку.
Що робити?
– Допоможи мені вибратися і сідай за кермо. – Ігор відстебнув ремінь безпеки, –
Тут через кілька кілометрів буде місто.
Ми допомогли Ігореві пересісти на заднє сидіння і Вітя сів за кермо. Машина завелася і
навіть поїхала, хоча лівої фари більше не було. За тридцять хвилин ми доїхали до
міста Буск, але цей час здався мені безкінечним. Ще й мій чоловік все дзвонив і дзвонив
на мобільний, а я лише відхиляла його дзвінки. Ігор все протирав очі і з кожною
хвилиною все більше панікував.
На щастя, прямо біля траси розташувався невеликий готель з назвою “Ганна”. Щойно
ми припаркувалися, я побігла на ресепшн. Тітонька, що сиділа на дивані і дивилася
телевізор дуже здивувалася, що увірвалася в готель.
– У вас є телефон? – запитала я йдучи до неї, – Потрібно викликати швидку.
– Так, на стійці. – тітонька швидко підвелася, – У вас щось сталося?
– Аварія, нам потрібна швидка!
Через десять хвилин приїхала швидка. Двоє молодих лікарів, навіть не оглядаючи
Ігоря, всадили його у свій автомобіль.
– Ми його відвеземо в лікарню, і там його оглянуть. – сказав один з лікарів, – Не
переймайтеся, з ним буде все добре.
– З вами можна? – запитала я з надією.
– Залиштеся тут, а завтра вранці провідаєте свого друга.
Швидка від’їхала, а я залишилася стояти поряд з Вітею та тітонькою з готелю.
– Можливо вам запропонувати кімнату? – запитала вона, – І напевно номер
автомобільної майстерні?
Ми відповіли ствердно на обидва питання.
Ми зайшли в двомісний номер і я ледь стрималася, щоб не розсміятися. Номер був
ідеальним, зі шпалерами в дрібні червоні троянди. Два ліжка були застелені трохи
жовтуватою, але колись білою, постільною білизною, а поверх неї блідо-коричневе
простирадло. між ліжками стояла тумбочка, а на ній дві склянки припалі пилом.
– І це найкращий номер що в них був. – констатувала я і сіла на ліжко, – І єдиний
що вільний на цю ніч.
– Нічого, я був і в гірших умовах. – Вітя усміхнувся і кинув свій рюкзак на інше
ліжко, – Я телефонував на наш телеканал, за нами вранці приїде інший водій. А
поки ми чекаємо, пропоную розслабитися.
– Це яким чином? – не розуміючи запитала я.
– В мене є віскі, а день якраз відповідний для кількох склянок. – відкрив свій
рюкзак, і діставши з неї пляшку, наповнив склянки, – Ви не проти?
Я була не проти, день і справді був занадто емоційний. Ми випили і мені навіть почало
ставати краще, аж доки не задзвонив мобільний телефон. Це був мій чоловік.
– Ти чому не відповідала? Не маєш часу на родину? – запитав він, – Тобі не цікаво
чому я телефонував?
– В мене тут таке сталося. – поклала склянку і підвелася з ліжка, – Аварія і водій
захворів.
– В тебе завжди на роботі щось стається і ти не можеш розмовляти. – кілька
секунд паузи і він додав, – В тебе дивний голос, ти знову випиваєш?
– Та я скляночку, в мене стрес, от послухай.
– Я все зрозумів. – він підвищив голос, – Продовжуй розважатися, зателефонуєш
вранці.
Дзвінок перервався. Я була ображена і в цей самий час розлючена.
– Щось сталося? – запитав Вітя так, ніби не чув розмови.
– Все добре, я просто втомилася. – подивилася на порожню склянку, – І хочу
випити.
Склянки знову наповнилися і ми знову випили. А потім ще раз. Я почала розповідати
про важливість нашого сюжету, що якщо технологія що перетворює людей на зомбі
потрапить в погані руки, то це буде кінець світу. Непомітно для себе, після високих ідей
та амбіцій, почала розповідати, що Іван, мій чоловік мене не розуміє. Що я не розумію,
як взагалі можу жити з людиною, яка в мене не вірить.
Через якийсь час, я зрозуміла, що сиджу на ліжку поряд з Вітею і розповідаю йому
про те, як добре бути самотньою, що в самотності є всі переваги для роботи на
телебачення. Сім’я мене стримує і я не розумію навіщо це все.
– Я розумію. – сказав Вітя саме те, що я хотіла почити.
Я випила залишки зі склянки і подивилася на нього. Він став привабливішим у моїх
очах. Він хотів ще щось сказати і вже розтулив рота… І в цей момент я його
поцілувала…

2

Автор публікації

Офлайн 3 роки

Morik Ivan

47
Коментарі: 1Публікації: 30Реєстрація: 08-04-2020

Бронзове перо

Достижение получено 25.04.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій