Для голосування необхідно авторизуватись

Робота

Як не дивно, чи то навпаки – логічно, що робота мене знайшла сама…

Все трапилося як завжди – випадково.

Про роботу я подумав в перше, серйозно подумав. Після виключення з університету, хоча ні, підчас процесу виключення.

Я пішов садити вазончики та сапати газончики, за сто гривень в день. Гарне заняття для економіста, напевно тому, я там і проробив недовго. Потім, ще кілька халтурок, нічого серйозного.

Негайніше було потрібно щось міняти, чи то себе, чи місто. Чи відношення до життя.

От я і змінив, щоправда не себе, а лише місто.

За кілька днів до мого переїзду в нове місто, до мене та моїх друзів завітали гості з Одеси…

Три дні гарної та якісної гулянки з текілою…

От берете стаканюру,  наливаєте на одну четверту текіли, дві четвертих – швепса, накриваєте стакан рукою, б’єте (тільки не розваліть стакан, бо порізатися можна) об стіл і швидко випиваєте, повторіть так кілька раз, і вас так, непогано розвезе.

Після таких забав, ми вирішили погуляти, звісно, що гуляти на суху не так весело, тому взяли портвейн.

Час ніби зупинився… Організм отримував все нові і нові дози алкоголю, пам’ятаю. Я навіть бігав в одних джинсах по центру міста. Безліч веселощів… і п’яний переїзд до нового міста… Новий етап мого життя…

Одеса…

Цікаве місто, де сучасні будинки поряд з архітектурними дивами; сучасне місто, в якому за фасадами класичних будинків, ховаються унікальні клуби, не схожі на жодні у світі. Місто на березі моря, вулиці якого продуваються морськими вітрами. Місто, в якому я написав ці слова…

Сюди я приїхав автостопом з Умані, із найкращого парку, одного з семи чудес України, утік в перлину на березі моря.

Одеса, чудове місто, де переді мною, як мені здалося, відкрилися нові перспективи.

Та перспективи перспективами. А бухнути за приїзд потрібно… Та бухнув я лише через три години після приїзду…

Та про це пізніше…

Отже, місто-герой Умань, точніше, траса Київ-Одеса. Я стою один і стоплю машини, поблизу кафе під назвою «Два олені». Навколо мене бігає мокрий песик… він дивиться на мене своїми великими ображеними очима… Мені стало його шкода… мокрий, голодний, самотній… І я, як останній слюньтяй, віддав своє печиво, котре приберіг на потім, бідному песику.

Всім все одно,  мені – приємно, а песик був щасливий… і це мене радувало, навіть дуже!

Песик бігав навколо мене, а я стопив машини.

Нарешті. Хтось зупинився… Ура! Маленька машина, а в ній великий чоловік.

Підкинете?

Звичайно. А куди?

Одеса.

Ого! Сідай.

А ви до Одеси?

Майже, сідай.

І от, я їду в маленькій машині із великим чоловіком в напрямку Одеси. Грають якісь барди, водій розпитує про моє життя – все чудово… було… Та в машині лопається колесо…

Шиномонтаж, я стою, курю. А добрий чоловік бігає і лається на свій автомобіль… минула година, можливо більше, і ми знову їдемо…

Любашівка…

На жаль, наші шляхи з добрим водієм розбіглися.

Я знову стою на трасі, курю і стоплю машини.

Навколо почали збиратися люди…

Чому?!! Вони мені заважають! Та все ж, біля мене стає машина. Водій, запитавши щось, що саме я не пам’ятаю, пропонує підвезти… Після цього, в машину сіло троє, в тому числі і я.

Ми їдемо, грає шансон, я надіюся оглухнути і заснути.

Не знаю скільки ми їхали, та все ж мене розбудили, попросили грошей, а саме – сорок гривень, а потім попросили вийти. Я з просоня не став сперечатися: виліз з машини, дав водію двадцятку складену в літачок і запитав, де автовокзал – почув відповідь,  попрямував у вокзальному напрямку…

Подорож закінчилася, а попереду багато справ: знайти роботу, знайти житло, відсвяткувати приїзд, знайти нових друзів, покурити шалфей, покуштувати галюциногенних грибочків і ще багато чого, нажаль, всього не пам’ятаю…

Альоша?!!! Ви де? Я на автовокзалі.

Їдь до «Привоза», ми там будемо через годину.

А як туди дістатися?

Все, давай, потім поговоримо, ми будемо чекати…

Отже, я стою в незнайомому місті, в якому був лише один раз, і то, проїздом кілька років тому, і зараз маю дістатися на «Привоз», знаючи лише те, що це великий базар. Що робити?

Риторичне запитання…

Стою, курю на автобусній зупинці обмірковуючи план своїх дій, аж раптом, навпроти мене зупиняється маршрутка з написом «Одеса-автовокзал-А.В.Привоз»…  ледь не ковтнув сигарету… Забігаю в маршрутку (котра звичайно переповнена) і відраховую гроші за проїзд, потім перестав – побачивши табличку: «Оплата при выходе!».

Незвично…

Стою собі на одній нозі, намагаюся роздивитися, що там за вікном. В спину мене штовхала літня пані, просто так штовхала, їй напевно скучно було, попереду, двоє військових, котрі занадто гучно обговорювали минувший день, котрий провели за межами своєї військової частини. Навколо було багато людей, ніби таких звичайних, як і в інших містах, та не зовсім. Всі розмовляли, безліч голосів, безліч інформації.

Їду… чекаю кінцевої зупинки і звичайно, зустрічі з друзями.

«Привоз!» – почулося десь з боку водія, потім, відразу, відчинилися двері.

З радістю виліз з цієї банки для шпротів і потрапив в справжній мурашник, де кожен третій щось продавав, кожен другий торгувався і всі балакали на якійсь цікавій мові, не російській та не українській, на якійсь іншій, напевно, одеській.

… Блукав довго, десь годину, а то й більше… потім задзвонив телефон…

Ти в Одесі? Чому не подзвонив? Ти де взагалі?

На Привозі…

Чекай, я скоро буду. Нікуди не йди!

Добре. Чекаю..

Знову тягнуться хвилини… Ходжу, курю, роздивляюсь людей… Мені навіть стало цікаво, щоправда, не дуже, та й ненадовго. Доки стояв, зрозумів одну річ: я вже дві години в Одесі, а ще не бухав… Дивно. Можливо навіть образливо… Нарешті. Бачу свою знайому – Настю… Почалося…

Привіт! Ти що один?

Та да… Кіра десь має підійти…

Коли?

П’ятнадцять хвилин тому…

Зрозуміло… Зараз ми їй подзвонимо, зустрінемося з нею і підемо бухати.

Круто! Ідем.

Незнайоме місто… незнайомі вулиці… незнайомі відчуття…

«Ну що, Одесо, зустрічай гостя!»

Ми зустріли Кіру з її другом, вони з Настьою домовилися десь зустрітися… і ми знову йдемо Одесою…

Друзі привели мене у клуб чи то арт-кафе… Звичайні скляні двері, над ними висить футболка на котрій напис: «Шкаф».

За дверима приховувався невеликий зал, в якому було багато цікавих речей: друкарська машинка, старі шафи, дзеркала… Та це все було лише передмовою… Ніби вітальня… Вступ… Ми пройшли в підвал: лунає музика, приміщення наповнене різними цікавими людьми, зі стелі звисають руки (щоправда гіпсові), на стінах обгортки книг, третину з яких я читав у дитинстві.

Ми сиділи за невеликим столиком, мені розповідали про місто, про те, як їм тут живеться. І саме дивне, що більшість з подруг нетрадиційної орієнтації. Розповіли мені кілька історій із життя; про свої відносини, життєві  пригоди.

От, наприклад, розповідь одного з них, про його самогубство:

«От стою я на даху і ледве стримую сльози…

Лише дев’ять поверхів відділяють мене від рятівного для мозку асфальту… Один крок вперед і всі негаразди зникнуть, всі проблеми розв’яжуться в одну мить.

Я стою і думаю про дві речі: про свою колишню дівчину, котра мені зрадила, а потім покинула мене, та про свій політ з даху (політ, до речі, був набагато приємнішою думкою).

Як вона так могла? Я ж їй усе давав, звичайно, все що міг. Витратив на неї безліч коштів, а ще більше вона вкрала в мене. От стерво, як би попросила б, я б все одно віддав… Її навіть на роботу взяли мої друзі… О як вони дізнаються про це… Вони ж її катком переїдуть, і скоріш за все, не один раз і навіть не два. Шкода, що я цього не побачу!

Які маленькі люди… Хоча до мурах їм ще далеко… Потрібно було знайти вищу будівлю. Але, якщо стрибнути з вищої, то мене будуть довго розпізнавати. Хоча, можна було б паспорт до кишені покласти… Та яка вже різниця?!

От зараз стрибну, а її нехай совість мучить, якщо вона в неї є… а мені буде спокійно… зате, нарешті, покину курити та пити. До речі, про курити – це гарна ідея.

Скільки я вже стою на цьому даху? Годину? Чи, можливо, пів години, а то і менше.

Потрібно згадати своє життя! Але що саме? Батьків, школу, роботу, друзів, п’янки, секс? Якось мені не дуже хочеться зараз згадувати те все… Тим паче останні події… Я ж так її кохав! Треба було її спочатку вбити, а вже потім приходити сюди. Про мене б у новинах повідомили, назвавши “опаснішим” емо. Шкода, не завів чолку, без неї я не крутий емо…

Потрібно було взяти бухла… з ним легше думається! Можливо, швиденько за ним збігати і повернутися? Та ні, це якось тупо…

Час з цим усім закінчувати! І так, останній крок…

– Чувак! Ти крила розправив?

Хто це сказав? Що це за два де біла?

– Ви хто такі?

– Та ми тут типу бухаємо завжди… А ти зібрався пригати?

– Ну… це моя справа!

Звідки вони тут взялися? І взагалі, чому я на них звертаю увагу?

– Звісно твоя справа, це без питань, та може бухнеш з нами, перед польотом?

Вони ще більші психи ніж я! Бухати з ними?! Та я тут вмерти вирішив!

– Пацани, в мене все життя…

– Нам однаково! Ти бухати будеш?Їм однаково? Та що ж вони за люди? Як можна так ставитися до самогубства?

– А ви б не хотіли піти в інше місце?

– Ми? В інше місце? А може ти сам вже стрибнеш? Ми навіть на телефони знімати не будемо…

– Ви хворі!!!

– Ми? Це ніби ти тут стрибати зібрався… давай злазь – вип’ємо!

Що ж робити? Може і справді випити з ними? Я ж і сам цього хотів. Можна ж перед смертю і випити…

Як болить голова! Я в пеклі? На пекло не схоже, та й на маю квартиру мало подібне, лише стеля біла… Поряд якась дівчина… без одягу… А я? Тож голий… мужик!

Отже, я вчора напився і забув про самогубство… Ті психи мене врятували від самого себе. Ну що ж, доведеться жити далі… А мені таки пощастило…

Шкода, що не всім так щастить…»

Потім, мені розповіли ще чимало цікавих історій, деякі з них навіть незручно переповідати.

Можна сказати, що мені зробили короткий екскурс в життя міста. А далі…

Знову пиво… багато пива… нічого нового, окрім музики… нічого цікавого окрім людей…

Жахливий ранок… голова бобо, рук навіть підняти не можу… Пам’ять повертається незрозумілими кадрами… У вікні ще сутінки.

Я лежав дивлячись крізь вікно на небо і думав…

Що я тут роблю?

Навіщо тут напиваюся щодня?

Можливо, потрібно шукати роботу?

При цій думці, почав згадувати. Що вчора, між четвертим і п’ятим бокалом та п’яними розмовами, мені запропонували роботу.

Навіть посміхнувся (напевно і заснув знову з посмішкою).

Наближено о восьмій, чи то о дев’ятій, мене розбудила Кіра, змусила одягнутися і кудись повела, як я зрозумів – на роботу.

Довга прогулянка одеськими вулицями закінчилася в офісі відділення пошти, де мені запропонували роботу кур’єром, типу взяв конвертик, відніс за адресою і вільний (я ж дурень повірив). Наступного дня, я вийшов на роботу.

Перший робочий день…

Той самий офіс, я собі чекаю конвертика, а мені вказують на мішок та цілу стос листів.

Адреси на накладних – розберешся. Якщо потрібна карта – купи. Спробуй повернутися до п’ятої,  – сказав мені якийсь там куратор.

Робота почалася…

Майже по коліна в снігу, де він був не по коліна, там були калюжі. Сунеш собі мов нав’ючений віслюк, звіряєшся на кожному перехресті з картою.

В той час, мені стало так самотньо, думка, що мене ніхто не чекає – пригнічувала.  Хотілося лягти в сніг і заснути…

В мене не було мети, хіба що, відробити цей день, прийти на чужу квартиру, де по доброму мені дозволили ночувати, напитися і заснути бездумно. Такий же план був на наступний день і через тиждень він не змінився, та навіть через місяць, змін не спостерігалося. Було весело, це правда, щодня хмільний, щодня нові знайомства і жодної перспективи. Прокинувся вранці з похмілля, одягнувся і пішов розносити пошту по ожеледиці та снігу. Єдине, що радувало, це можливість роздивитися місто… Шкода, що це не весна чи осінь…

Старий багатоквартирний будинок, середньостатистичні двері у звичайному під’їзді:

Вам пошта.

Від кого?

А я знаю?

Що?

Кажу, на пакеті написано – візьміть.

Старенька Бабулька відчиняє одні двері, а за ними я бачу грати, така собі клітка. Вона висовує руку, чекаючи пакунок.

Потрібно розписатися.

Давай розпишусь.

Прямо через грати?

Да, через грати, я вам, наркоманам не вірю.

І як після цього по доброму до людей?

Так продовжувалося довго… Доки одного разу, я не впав, підсковзнувшись на кризі. Лежу собі – закурив – і раптом дійшло, що впади я на пів метра правіше, де зі снігу визирала арматура, то б в морзі довго шукали кому подзвонити.

З того дня, я перестав напиватися щодня, вирішив чогось досягти, щоб не розносити пошту як зомбі, а робити щось цікаве для себе.

Я люблю зиму, от сидиш собі в під’їзді, ніч, холод… Та ні, до цього ти собі гуляєш містом, пішки, проходиш кілометрів двадцять не менше, і тепер сидиш роззувшись та розтираючи опухлі ноги. Зрідка посьорбуєш лікер міцний, цілющий…

Сидиш собі, чекаєш ранку, чекаєш від’їзду… Знову в Умань, автостопом, там можна безкоштовну відпочити кілька днів, побачити друзів.

В кишені менше десяти гривень, та пів пачки сигарет – ціле багатство на той час.

Щастить, що ніхто не виходить з квартир, і не викликає міліцію… Від втоми, відключаєшся кожні кілька хвилин…

Позаду, бездарний робочий день, а попереду довга поїздка автостопом, зараз – ніч в під’їзді… Гадав, такі ситуації романтичні, мов якісь пригоди, та я  помилявся, це більше схоже на дурнувату спробу перевірити силу волі.

Сидиш собі, мерзнеш і мрієш, як все зміниться на краще, як будеш сидіти в кріслі, замотавшись в плед та попивати глінтвейн.

Сидіти в теплі і згадувати цю ніч, як вигадану пригоду. Тоді, це були мрії, зараз пишу це з усмішкою, тоді мені було зовсім не смішно.

Через тиждень, я змінив місце роботи, хоч зарплатня не на багато більша, та робив те, що хотів – писав статті і продавав їх в інтернеті. Вставав вранці – писав, в ночі закінчував та лягав спати, те ж коло за сенсом, та робота приносила задоволення. Я все частіше посміхався і все менше бухав. Та все ж, з часом, стало скучно…

От сидиш собі перед монітором, пишеш різні і зовсім непотрібні тексти… і так стає нецікаво та скучно… зовсім не знаєш що робити… в такі моменти дуже хочеться з кимось поговорити, та немає з ким, адже вдома ти один… Рятують соц. мережі: от написав комусь, чекаєш собі відповіді… спілкуєшся… Стає ніби веселіше… так можна домовитися про зустріч, навіть, якщо ви живете в різних містах… От і я якось домовився піти побухати з однією своєю знайомою… хоча виконав свою обіцянку через рік з лишнім… але ж таки виконав… хоч домовлявся при інших умовах, з іншими думками, живучи в іншому місті та працюючи на іншій роботі.

Та цьому всьому  передував переїзд з одного великого міста, до ще більшого, зміна роботи і ще один фестиваль… Я відкрив новий світ, та обіцянка зустрітися залишилася…

1

Автор публікації

Офлайн 5 місяців

Morik Ivan

47
Коментарі: 1Публікації: 30Реєстрація: 08-04-2020

Бронзове перо

Достижение получено 25.04.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій