Для голосування необхідно авторизуватись

Млиноманія

Як і кожна історія, ця розпочалася з випадковості…

Як відомо, всі дороги ведуть в Рим, та чомусь, всі шляхи, котрими йшов я, перетиналися в доволі цікавому місті Умань… Саме це місто і стало тою відправною точкою, тою випадковістю, котра лягла в основу цієї історії.

Отже, випадковість…

Все почалося з гуртожитку, з кімнати, котра була такого середньостатистичного ошарпаного пост совкового стану. Я, на той момент ще досить нормальна суспільна складова, запросив двох подруг в гості. Ну ви розумієте, нове місто, мало знайомих, а спілкуватися таки потрібно. І от, ми сидимо в моїй кімнаті, п’ємо тепле дешеве вино, заїдаємо не більш дорожчими цукерками, шикуємо як можемо. І тут, в супереч всіх планів на вечір, до кімнати завалюється якась падлюка, либиться, каже різну фігню, і п’є наше, хоч і гидотне вино.

Це був початок чогось нового, цікавого та скоріш за все дурного, однією з відправних точок цієї історії.

Другою відправною точкою стало наступне знайомство. «Флора» це таке дивне місце, де збираються найрізноманітніші люди, збираються, говорять і напиваються, так було тоді, можливо тепер інакше… І от, підчас традиційного збору коштів в кепку, до мене підійшов такий немаленький і дуже п’яний чувак.

П’єш? – запитав він

Поки ні… – не без здивування відповів я.

Пий! – він вручив мені пакет з портвейном, самим бридким і самим дешевим гидлом – улюблений напій на той час.

Та закінчимо з цим ліричним відступом, все почалося з цих двох знайомств, всі наступні знайомства відбулися разом з цими двома людьми. Саме вони запросили мене побухати на фестиваль «Млиноманія» у Немирів, де вони і жили, ці два алканавти. Я погодився, і після того, як мене вигнали з інституту (це довга історія) я поїхав відпочити, а точніше забухати і подарувати собі ще кілька днів спокійного життя.

Загалом, таких знайомств та запрошень в кожного хоч відбавляй… І це вже давно нікому не цікаво… Тому, розпочну з веселішого, фестиваль «Млиноманія» дві тисячі дев’ятий рік…

Дістатися до міста Немирів, поблизу якого проходив фестиваль, вдалося дістатися на автобусі, ще були гроші, як не дивно, та і їхав туди вперше, тож без героїзму – автобусом.

Фестиваль проходив біля міста-села Печера і найлегше туди дістатися на попутках, то б то, переходите дорогу від немирівського автовокзалу до будівлі, з вивіскою «Троя» (Нещодавно перевіряв, вивіска така як і тоді), і там, на зупинці, зловіть собі будь яку машину до Печери, а точніше, до млина, люди вже звикли до таких назв, тому, проблем виникнути не повинно (з 2013 року на Млиноманію ходять маршрутки, з Вінниці з зупинки Чехова). Ще можна погуляти Немировом, та про це пізніше…

Людей не дуже багато як для фестивалю, кілька тисяч, веселих дружелюбних, котрі зібралися заради відпочинку. Як на мене, люди на фестивалях діляться на кілька категорій: одні їздять заради музики, інші – заради людей, це ж такий шанс напитися, дуріти, робити що заманеться і після всього цього не потрапити до міліції, як на мене, це круто, а ще, як бонус, можна зустрітися зі своїми друзями.

Територія фестивалю… За півдня до відкриття…  Зліва – відпочивала родина… справа – шумна компанія… Я собі лише варю каву, вітаюся з рідкими перехожими… І до ранку вдивлявся у зорі через призму вогнища…

Отож, Млиноманія. Невеликий фольк-рок фестиваль на мальовничих берегах Південного Бугу біля сіл Сокілець та Печера. Організувала його у 2006 році група молодих амбіційних активістів, поборників збереження історично-культурної спадщини та розвитку фестивального руху.  На те й назва МЛИНО МАНІЯ. Фестиваль відбувався поблизу старого млина, побудованого в 1900 –х роках. У 2012 залишки старого і загадкового млина були майже вщент зруйновані бюрократами, тому фестиваль перебрався на інший берег Бугу, поближче до села Печера.

Зазвичай початок фестивалю припадав на Івана Купала. Особливістю цього дня фестивалю було те, що обов’язково у цей день був найдрайвовіший концерт,  найгарячіша публіка і найзапекліша гроза, буря, шквальний вітер, що ламав конструкції, зносив зі сцени музикантів з їх інструментами, забивав операторів  у будку і не випускав їх звідти поки по літньому теплий важкий дощ не заповнить їхню комірчину, та про це пізніше.

Найперше,  що я зробив, як прокинувся, то це пішов в магазин, та чомусь в село, до котрого було кілька кілометрів іти, щоправда. Далеко, та це гарна прогулянка, привід подумати і оглянути дивовижні береги Бугу. Для закоханих там гарне місце для романтики, поля вкриті різноманітними квітами. От уявіть: кришталево чисту , прозору воду… Берег, з котрого дерева дотягуються до води своїм гіллям… трава, котра ховається під воду , коли дме сильний вітер… І квіти… багато квітів… гарних… тендітних…

Магазин в селі класичний, один, мов супермаркет, не за асортиментом, а за вмістом різних видів товару, та, як не дивно, там не знайшлося нормальних сигарет, випивки та ще чогось, про що я вже забув. Прогулянка вдалася. А відразу після неї, як повернувся, зустрів  своїх друзів і тут почалося…

Ви колись змішували самогон з узваром і якоюсь невіданою настойкою?

Саме на цьому фестивалі, саме зранку, після прогулянки, довелося таке скуштувати (рідкісна гидота) і як не дивно, це пійло непогано вставило.

Вогнище потребує багато дров, та навряд, їх можливо назбирати багато, коли в одній руці пиво, а іншою ти ледве рухаєш від випитого.

Ми пили пиво, роздивлялися людей навколо, вигадували собі забави. Вирішено було варити кашу.

«От доп’ємо і зваримо…»

Ви знаєте рецепт гречаної каші?

Берете крупу, закидаєте її в казанок з окропом, випиваєте по чарочці самогонки, потім, розмішуєте її великою ложкою, обов’язково за годинниковою стрілкою. Знову  по чарочці, щоб не засохнути, за бажанням, можна і в казаночок одну вальнути, далі – сіль перець (набирати навмання жменями), знову розмішати і по пів чарочки, щоб ще мати сили доварити кашу. Потім, засипаємо в кашу тушонку, знову розмішуємо, а потім, за давньою традицією, потрібно бабахнути по стаканюрі і все, можна закушувати готовою кашею.

Так ми і вчинили.

З далеку, долинула музика, і ми, як справжні (хоч і дещо п’яні) любителі музики, взяли пляшечку вина, таку невеличку, на два літрика і пішли в бік сцени.

Ви ніколи не замислювалися, чому люди так багато п’ють?

Чому, кожна зустріч друзів, свято, чи то просто немає що робити, завжди з’являється пляшка і рідко щоб одна?

Це, напевно, наш стиль життя, от тільки ті, хто напивається і робить тирло в ресторанах, то люди розслабляються, а ті, хто тихенько бухарить на лавках – то вони алкоголіки і покидьки (впевнений, що в бабок на припід’їздних лавках ще сотні назв). Але зважати на чіюсь хибну думку це себе ж і обманювати.

Доки ми дійшли до сцени, то зустріли купу народу і звісно, з кожним випили за зустріч. Коротше кажучи – вина, яке ми мали пити весь концерт не залишилося – пішли по пиво…

Потім, весела музика, слем, до біса багато невідомого алкоголю, безліч веселих людей… одним словом – фестиваль!

Все подальше відбувалося немов у сні, в пам’яті залишилися лише образи, обривки сюжету, розпливчасті образи, незрозумілі слова, ніби хтось змонтував сюжет, незграбно та грубо.

Пам’ятаю, як з другом забігли в слем, далі лише пам’ятаю, як відтирав зі своїх штанів якесь лайно, напевно через падіння в слемі і відчищав. Далі ми пили горілку з трьохлітрової банки під цибулину. Потім, пам’ятаю, безліч образів, щоправда розмитих і алкоголь пам’ятаю… А далі провал… Суцільний морок і якісь звуки на його фоні…

Бути п’яним звичайно весело, але мало що пам’ятаєш, забуваєш імена нових знайомих, я інколи шкодував, що напивався до стану какульки і нічого не пам’ятав, потім так стає… порожньо чи що, відчуваєш що провів час даремно.

Та це приходить потім, а доки п’яний, то гуляється весело,  а розумні думки приходять з будуном.

Все було б так добре і одноманітно, аби не пішов дощ, а потім ще й град, як зараз пам’ятаю, як він стукотить по голові вибиваючи хміль.

Я вирішив повернутися до палаток, і на диво, мені склали компанію дві дівчини, я їх вже знав, та не дуже добре, та і не цікавився ніколи хто вони такі. Обидві з чорним, точно фарбованим волоссям, на металістів схожі, у вухах безліч заліза (і не важко ото їм голову вранці підіймати?).  Ми ішли, точніше бігли під градом, через Буг, по мосту звичайно, я запросив їх до нашої палатки і вони погодилися (як не дивно).

В такі моменти немає нічого кращого ніж суха, рятуюча палатка і звичайно самогон. Компанія мінялася майже щохвилини, одні забігали, пили кілька чарок і бігли далі, поступаючись місцем іншим. Мої гості випили по одній і втекли, типу там їх десь чекають, а ми, тобто я з друзями, не сильно цікаві. Тоді, ми б навіть не помітили, що вони пішли,  аби вони не стирили нашу рюмку. Все знову було добре і всім було добре… доки рятівну палатку не почало підтоплювати… тут розпочалося найвеселіше, всі промоклі люди почали збиратися довкола єдиної цегляної будівлі, в котрій виступав гурт «Шум».

І ми, мов промоклі кури, попленталися туди, тверезі, замерзлі але все ще з дурними посмішками на обличчях. Навіть не знаходжу слів, щоб передати, яких різноманітних людей там зібрала негода, що вони тільки не пропонували одне одному… скажу так: все що я знав, те і пропонували. В будиночку запанувала неймовірна атмосфера свята, єдиного духу музики… скільки часу там минуло невідомо, адже, коли тобі добре, плин часу непомітний. Наближався ранок,  а злива все не припинялася, тому, вирішили поїхати до Немирова і відвідати доволі цікавий бар «Еліпс».

Доволі  банальна ідея…

Було близько двох годин ночі, ми, п’яні та мокрі від дощу, завалилися в напівпідвальне приміщення. Бар виявився порожнім, на щастя, чи то навпаки. Доки мій товариш-співпляхівець  замовляв перші «по п’ятдесят» , я нахабно перевдягався посеред залу. П’ятдесят, потім ще разок, ми випили, нам стало тепліше, а розмови стали цікавішими.

Отже, пляшка горілки два бутерброди і уманський лимонад (любіміший!). – Як там в тебе справи на любовному фронті?

-Та все складно, скажу точно – Настя.

– Гарна напевно?

– Дві гарні, а третя розумна…

– Яка з них Настя? – Кожна.

Випили…

– А як в тебе справи з цим?

– Теж нелегко… От ніби і знайшов а ніби й ні…

– А як так? Не можеш вибрати?

– Та ні, жодна з них не сприймає мого життя.

– Типу того, що ти алкаш і наркоман?

– Ну і це також, їм ото подавай грошей, увагу і щоб не пив.

– Ну так не пий, і грошей зекономиш.

– То може ще й не жити? Я хочу веселого життя, щоб не жаліти…

Ми замовили ще пива закрашеного «синькою», щоб дійти до потрібної кондиції, і не втратити тверезо-п’яної рівноваги. І як не дивно, в пиво ми влили ще грам двісті горілки кожен.

А що ти скажеш про оту чорняву?

Яку це?

Та, що в палатні з нами бухала.

Наташа? Така невисока з волоссям до жопи?

Да, напевно вона.

Вона тобі не потрібна.

Чому?

Ти не в її стилі.

Це як?

Не варто тобі й намагатися.

А раптом вона моя доля?

Ну раз доля, то сама прийде.

Ну да, звісно, щось мало віриться. Ще вип’ємо?

Ну по трішки і спати.

Домовились.

В решті, нас, двох п’яних бобрів,  попросили залишити бар, точніше, нахабно випроводили на вулицю о четвертій ночі, чи то ранку. Було потрібно шукати місце ночівлі, тому ми взяли по пиву, сіли на лавку біля зупинки і почали шукати, точніше пити пиво і шукати…

Ми сиділи на лавці вже більше години, від випитого язик вже ледве ворухався, хоча це дрібниця, адже всі цікаві темі для розмов вже закінчилися. І тут, за якихось дивних умов, до нас підійшов якийсь хлопець, сказав, що він нас знає, і чомусь, запропонував переночувати в нього, я погодився. Ми довго кудись ішли, якимись стежками і в кінці-кінців дісталися до його дому. Я вже мало що розумів, роздивлявся речі в кімнаті, хотів спати. Очі злипалися, а цей новий добрий знайомий все балакав про щось, я навіть не розумів про що, та і не намагався якщо чесно. Напевно, в усіх містах, де є спиртові заводи, п’ють спирт, от і він запропонував «бабахнути» по трішки, майже чистого (три одиниці спирту, одна – води).  З подальших спогадів залишився лише ранок…

Голова болить, страшно сушить, ніби я провів всю ніч в саванах, а по мені бігали слони, стадами, декілька раз.

Я вийшов з будинку мого нового друга і побачив, що він безтурботно спить в кріслі під відкритим небом,  на питання: «Як дістатися до автовокзалу?», він ледве зумів промовити «туди» і тицьнув пальцем, напевно в небо, я так і не зрозумів, тому, пішов туди, звідки прийшов, принаймні, я був в цьому  переконаний.

Я йшов вулицями незнайомого мені тоді міста і думав не про те, як вибратися з нетрів, а про те, як би було б добре, погуляти по цьому місту.

Я дійшов до місця де провів цю ніч, нагадаю, бар «Еліпс»,  і вже зміг згадати дорогу далі. Я крокував довго вулицею, занадто довго для прогулянки, і згадував яким веселим був фестиваль, як добре було з друзями, хоча, тоді, я ще навіть не уявляв, як далеко нас рознесе життя, як рідко ми будемо бачитися саме з цього моменту. Все змінюється, надіюся, що на краще…

1

Автор публікації

Офлайн 11 місяців

Morik Ivan

47
Коментарі: 1Публікації: 30Реєстрація: 08-04-2020

Бронзове перо

Достижение получено 25.04.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій