Уявіть собі звичайну театральну середньостатистичну, таку собі, провінційну сцену. В залі сидять найрізноманітніші люди, унікальні чи не зовсім, особистості. У кожного в руках по два прапорця, білий та червоний. На сцену виходить молодий чоловік, одягнений у матово-чорний смокінг, до блиску натерті черевики, наче вони щойно з вітрини магазину. Із щирою посмішкою та блиском в очах він гучно промовляє:

Ведучий:

–  Доброго вечора шановні глядачі. Радий бачити вас у театрі на своїй традиційній виставі. З вашого дозволу, перед початком, я хотів би поставити вам декілька запитань.

– Запитання перше:  « Хто для вас дорожчий та більш важливий:   звичайний безпритульний кіт, чи чистопородне кошеня за великі гроші?»

–  Якщо варіант перший, то підніміть білий прапорець, якщо       другий варіант – відповідно, червоний. І так, голосуємо.

(глядачі підіймають прапорці. Хтось відразу, а деякі згодом)

Ведучий: (з єхидною посмішкою )

–   Ну, за моїми підрахунками, для більшості з вас цінніший породистий кіт, аніж безхатько. Це навіть не дивно, а ще й як зрозуміло…

–   А тепер наступне запитання:  «Як ви вважаєте, для кого життя краще, для вродливої та успішної доньки багатих батьків чи безпритульної сироти, котра кожен день шукає їжу, аби вижити?»

–   Як відповідати на питання ви вже знаєте, тож, попрошу вас підняти відповідні прапорці…

(всі глядачі одноголосно підіймають червоні прапорці)

Ведучий:

–   Навіть не рахуючи, бачу, що ви обрали перший варіант. Ну що ж, добре, повернемося до цих питань трішки пізніше. А тепер, шановні глядачі, прошу вас поглянути на виставу. Приємного перегляду!

(Хлопець повільно йде зі сцени і дістає з кошика двох кошенят: одне гарне, біле, пухнасте,з голубими оченятками, а інше сіре, знівечене вуличним життям)

Ведучий:

– Ви вже зробили свій вибір, на користь білого пухнастого, чистенького кота, ви майже одноголосно це вирішили, тож, тепер отримуйте результат.

(він садить біле кошеня знову до кошика, а сірого бере до себе на руки.)

– Зараз це знівечене життям сіре кошеня загине, хто з вас здатен вбити його? Ніхто? Ви ж всі були впевнені у своєму виборі.   Невже вам страшно брати на себе відповідальність за свої вчинки? Ви пропонуєте робити мені все самому? Ну і зроблю, мені не важко….

(Ведучий сходить зі сцени до глядачів, і підходить до кремезного чоловіка в першому ряді.)

Ведучий : (наполегливо вигукує)

– Вбий кошеня!

Чоловік: (шоковано)

– Ти хворий! Я зараз тебе вб…(чоловік не встиг договорити).

Кремезний лисий чоловік захлинаючись власною кров’ю, намагався договорити те, що почав…. але він не розумів, що для цього йому заважає ніж в горлі…. слова перетворилися в клекотання, біла сорочка повільно перефарбувалася в темно-червону… його досконало випрасувані брюки помокріли…. поширився запах сечі…. чоловік ще стояв, в його очах палало здивування, він все ще не розумів, що в двері театру проходить смерть, його раптова та невідворотна смерть….

Ведучий: (спокійно)

– Вам погано? Ви присядьте і дивіться виставу, вам вона точно сподобається.

(Ведучий садить глядача на його місце і йде далі залом)

– От так робити не можна, бо помрете всі до одного, ви ж усі дорослі люди, які здатні розпоряджатися життям інших. Я ж  тут не один …. Ну що ж, продовжимо? Хто готовий вбити це беззахисне  кошеня? Сміливіше, ви ж всі зробили свій вибір!

– От ви! (вказує на хлопця, котрий намагається сховатися за спинами інших глядачів) – Підійдіть будь ласка до мене. Не бійтеся, я вас вбивати не буду… Підходьте.

Хлопець: (перелякано витріщає очі на ведучого і кричить)

– Чому я? Я ж нічого не зробив!

Ведучий: (поспіхом і наказово)

– Отож бо й воно, ти навіть не зробив свій вибір. А чому? Невже тобі байдуже на життя цих невинних кошенят?

Хлопець: (опустивши голову і майже пошепки)

– Я не вправі таке вирішувати…

Ведучий: (підвищуючи голос)

– Навіщо брехати? Тобі було просто все одно кого вибирати… А якби ти і справді вважав себе не вправі вирішувати, ти б проголосував проти їх вбивства!!! Чи не так? Тож підходь, вже пізно боятися.

Хлопець повільно попрямує у бік сцени… Ведучий починає гладити кота при цьому промовляє: “А ці покидьки хочуть тебе вбити….”

Ведучий: (спокійно)

– Продовжимо нашу виставу… Зараз на сцені з’явиться моя помічниця із гвинтівкою, а наш любий учасник має зробити лише один постріл туди, куди він сам забажає., на його вибір.

(На сцену виходить молода дівчина з гвинтівкою і підходить до обраного глядача, вручає йому гвинтівку)

Хлопець спокійно заплющує очі і направляє гвинтівку в зал…. Лунає постріл…. гвинтівка падає на підлогу… очі хлопця так і залишаються заплющеними…

Хлопець (майже пошепки і посміхаючись вигукнув)

-Я живий! – викрикнув він.

Ведучий: (з іронією в голосі та монотонно)

– Звісно ти живий, але ти вбив он ту тітоньку.(вказує на мертву жінку в залі)

Хлопець: (обурено)

– Але Ти ж мене змусив!

Ведучий:

– Та ні, я сказав стріляй будь-куди, а ти в неї…. Ти ж сам хотів когось вбити чи не так? Хіба тобі це не сподобалось? Не відчуваєш приємного тепла у грудях?… А тепер стій і дивися, що ти наробив. І не заплющуй очі. Це якось по дитячому.

(хлопець тихенько плаче. А Ведучий направляється до вбитої глядачки)

Тендітна жіночка так і залишилася сидіти в своєму кріслі, на її обличчі не було жодних емоцій, навіть подиву, навіть страху…. скляні очі і далі дивилися в бік сцени, а рука стискала папірець, котрий вже окропила ще тепла кров…

Ведучий: (витягає папірець і гучно прочитує)

–    “Я хочу жити! А цей вбивця до мене не добереться!”

–   Текст обведений кружечком. Вона хотіла жити, а ти її вбив!.

Кошеня спробує вирватися з рук ведучого,а той прижимав його ще  дужче і шепоче: “Тихенько, бо все-таки втоплю, або зарубаю. Що обираєш?”

А тим часом глядачі боялися поворухнутися, їх паралізував тваринний страх… інстинкт самозбереження дзвенів у них у вухах, закликаючи тікати, але мозок не реагував, він намагався не сприймати оточуюче… Кожен глядач боявся стати наступною жертвою, кожен вважав себе невинним і не розумів, чому це відбувається саме з ними а не з сусідом, продавцем в крамниці чи їх керівником по роботі….

Ведучий: (весело)

– А тепер наступне питання! Але спочатку,  невеличка промова. Всі звернули увагу на мою асистентку? Її звуть Аліса, вона сама погодилася нам допомогти у виставі… Вам цікава причина? А вона банальна: гроші і помста. Вона попрохала вбити одну людину, котра знаходиться серед вас… І я його звісно викличу на сцену, але згодом… Поки нехай ця людина буде спокійна, або навпаки, ви всі будете намагатися згадати Алісу і те, що ви їй зробили. А зараз, попрошу одного з вас, шановні глядачі, вийти на сцену…. Просто встаньте і вийдіть на сцену, я вас прошу.

Зал завмер, було чутно лише дихання…. панувала майже ідеальна тиша, і лише на задньому ряді було чутно чийсь шепіт…

Ведучий: (ідучи туди, звідки долинав шепіт)

– Я попрошу, вас повторити це так, щоб всі почули

З крісла підіймається рудоволоса дівчина,з ледь помітним блиском зеленого сяйва в її очах, але вона намагається сховати свій погляд під пасмами вогняного волосся від очей оточуючих глядачів.

Дівчина: (заплакано)

– Я вийду на сцену, от тільки після мене не вбивай нікого!

Ведучий: (з легкою усмішкою підходить ще ближче)

– А ти впевнена у своєму виборі?

Дівчина ледве помітно киває і робить крок на зустріч.

Ведучий: (радісно вигукуючи)

– Ну добре. Візьми цього кота і пообіцяй, що приютиш і будеш оберігати його та доглядати за ним!

Дівчина ледь помітно киває. Ведучий злегка посміхається і віддає їй кота.

Ведучий:

– Тепер іди  додому і будь щаслива. Але пам’ятай про свою обіцянку.

Дівчина беззвучно повертається в бік виходу і повільно виходить…

Ведучий: (обертаючись обличчям до сцени)

– Аліса! Прошу тебе підійти до мене. Я даю тобі можливість самостійно виконати те, що ти так сильно хотіла.

Аліса: (заплакана)

– Я не можу. я передумала… я не хочу!

Ведучий:

– Як передумала? Ти ж заради цього допомагала мені. Ну як знаєш, можеш його і не вбивати…. Лише вкажи його…. Ту людину, котра тебе так скривдила? і все…це ж не так важко. Не бійся.

Аліса: (відвертаючись вказує на літнього чоловіка)

– Ось. Я можу йти?

Ведучий: (повільно)

– Можеш… Якщо він тобі дозволить.

Хіба не так ми робимо щодня?