Холодний погляд з під кошлатих брів,
А ще суцільна людству недовіра.
Самотнім вовком він давно вже жив,
В душі застигла безнадія сіра.
Брудний піджак, обтріпані штани,
Копна волосся, що у губку збилась.
Як часто на підступні стусани,
Для нього його доля не скупилась.
Здавалося, що почуття усі
Забуті волоцюгою давно.
Та писк слабкий у вранішній росі,
Зміг пробудити доброти зерно.
Звернув з шляху де у густій траві,
Маленьке, мокре кошення сиділо,
Блискучі очі намистинки дві.
І як скелет худе ребристе тіло.
Зіщулившись у грудочку малу,
Злякавшись кошенятко засичало.
Мабуть не раз маленькому йому
Від нас звірей двоногих попадало…
Таке беззахисне у цім жорстокім світі,
Покинуте людиною на згубу,
І він… дикун в засаленім лахмітті,
Нещасне взяв у свою руку грубу.
Він довго копирсався у кишені,
Знайшовши щось зрадів немов дитя,
Малого писком підштовхнув до жмені,
«Поїж, малий, не бійсь не зраджу я
Тепер ми не самотні в цьому світі,
Разом з тобою якось веселіш.
Ти будеш нагодований, зігрітий.
Ну що поїв? Ховайсь сюди , хутчіш!»
Не мавши щоб пручатись зовсім сили,
У теплій пазусі мале замуркотіло.
А волоцюга посміхавсь щасливо,
Він не один тепер, це дарувало крила.
Автор публікації
Титул: Небайдужий читач
