Хто ж знав, що ми насправді лише люди,
А не створіння зіткані із казки.
Як дивно, серце стукотить крізь груди…
І плечі, руки та ключиці, що потребують ласки.
Хто ж знав, що нас так легко розбивати,
Що ми крихкі мов чашка зі сервізу!
Що навіть випадковий, незнайомий погляд
І той мурашками по ніжній шкірі…
(а що як погляд той знайомий, майже рідний?)
Хто ж знав, що нам так важко забувати!..
Мов липким павутинням вкрилися думки,
Вони ж як та омана, що її неможливо здолати!
Бувають туманні, нав’язливі і, навіть, злі…
Хто ж знав, що деякі із нас є зловорожі,
Що і до крові можуть розтерзати бідне серце.
І те як невимовно страшно вічно бути на сторожі
Щоби і самому не стати невинним убивцем.
P.S. Хто ж знав, що тебе, Суспільство, варто так боятись,
І уникати, коли намагаєшся щось змінити в моїй голові.
Автор публікації
Коментарі: 0Публікації: 9Реєстрація: 16-08-2018
