Для голосування необхідно авторизуватись

Вірші Ліни Костенко про кохання в перекладі на російську.

 

*  *  *

Життя  іде  і  все  без  коректур.
І  час  летить,  не  стишує  галопу.
Давно  нема  маркізи  Помпадур,
і  ми  живем  уже  після  потопу.
Не  знаю  я,  що  буде  після  нас,
в  які  природа  убереться  шати.
Єдиний,  хто  не  втомлюється,  –  час.
А  ми  живі,  нам  треба  поспішати.
Зробити  щось,  лишити  по  собі,
а  ми,  нічого,  –  пройдемо,  як  тіні,
щоб  тільки  неба  очі  голубі
цю  землю  завжди  бачили  в  цвітінні.
Щоб  ці  ліси  не  вимерли,  як  тур,
щоб  ці  слова  не  вичахли,  як  руди.
Життя  іде  і  все  без  коректур,
і  як  напишеш,  так  уже  і  буде.
Але  не  бійся  прикрого  рядка.
Прозрінь  не  бійся,  бо  вони  як  ліки.
Не  бійся  правди,  хоч  яка  гірка,
не  бійся  смутків,  хоч  вони  як  ріки.
Людині  бійся  душу  ошукать,
бо  в  цьому  схибиш  –  то  уже  навіки.

*  *  *

А  жизнь  идет  и  все  без  корректур.
И  время  мчит,  не  тормозит  галопа.
Прошла  пора  маркизы  Помпадур,
И  мы  живем  в  последствии  потопа.
Мне  не  ответить,  кто  бы  не  спросил,
Во  что  без  нас  природа  нарядится.
И  только  время  не  теряет  сил,
И  нам,  живым,  придется  торопиться.
И  что  создать,  оставить  после  нас?  –
Уйдем  в  небытие,-  как  будто  тени,
Чтоб  только  в  синеве  небесных  глаз
Мир  отражался  в  сказочном  цветенье.
Чтоб  живность  не  исчезла,  словно  тур,
В  лесах.  Чтоб  Слово  жило  вечно,  словно  руды.
Ведь  жизнь  идет,  и  все  без  корректур,
Как  мы  напишем,  так  потом  и  будет.
Пусть  не  страшит  досадная  строка.
Прозренья  не  страшись,  оно  как  зелье.
Не  бойся  правды,  что  порой  горька,
Гони  унынье  –  результат  безделья.
Обидеть  бойся  душу  человечью.
Здесь  ошибешься  –  то  уже  навечно.

*  *  *

Я  дуже  тяжко  Вами  відболіла.
Це  все  було  як  марення,  як  сон.
Любов  підкралась  тихо,  як  Даліла,
А  розум  спав,  довірливий  Самсон.

Тепер  пора  прощатися  нам.  Будень.
На  білих  вікнах  змерзли  вітражі.
І  як  ми  будем,  як  тепер  ми  будем?!
Такі  вже  рідні,  і  такі  чужі.

Ця  казка  днів  –  вона  була  недовгою.
Цей  світлий  сон  –  пішов  без  вороття.
Це  тихе  сяйво  над  моєю  долею!  –
Воно  лишилось  на  усе  життя.

*  *  *

Я  вами  тяжело  переболела.
То  было  словно  наважденье,  сон.
Любовь  Далилой  хитрой  одолела,
А  разум  спал,  доверчивый  Самсон.

Пора  прощаться.  Праздник  сменят  будни.
Мороз  на  окнах  пишет  витражи.
А  как  же  мы,  как  мы  в  разлуке  будем?!
И  как  родного  вдруг  назвать  чужим.

Недолгой  сказки  час  спадет  волною.
Чудесный  сон  не  возвратится  вновь.
Остаток  жизни,  что  зову    судьбою,
Сияньем  тихим  озарит  любовь.

ОСІННІЙ  ДЕНЬ…

Осінній  день  березами  почавсь.
Різьбить  печаль  свої  дереворити.
Я  думаю  про  тебе  весь  мій  час.
Але  про  це  не  треба  говорити.
Ти  прийдеш  знов.  Ми  будемо  на  «Ви».
Чи  ж  неповторне  можна  повторити?
В  моїх  очах  свій  сум  перепливи.
Але  про  це  не  треба  говорити.
Хай  буде  так,  як  я  собі  велю.
Свій  будень  серця  будемо  творити.
Я  Вас  люблю.  О  як  я  Вас  люблю!
Але  про  це  не  треба  говорити.

ОСЕННИЙ  ДЕНЬ…

Кора  берез  в  изысканной  резьбе.
Осенний  день  с  души  печаль  не  смоет.
Я  думаю  все  время  о  тебе.
Но  вряд  ли  говорить  об  этом  стоит.
Ты  вновь  придешь.  И  будем  мы  на  «Вы».
Да    разве  кто  вторично  так  устроит?
Печаль  в  моих  глазах  переплыви.
Об  этом,  право,  говорить  не  стоит.
Пусть  будет  так,  как  я  себе  велю.
Обыденность  сердец  мы  будем  строить.
Я  вас  люблю.  О,  как  я  вас  люблю!
Но  вряд  ли  говорить  об  этом  стоить.

НЕ  ЗНАЮ,  ЧИ  ПОБАЧУ  ВАС,  ЧИ  НІ…

Не  знаю,  чи  побачу  Вас,  чи  ні.
А  може,  власне,  і  не  в  тому  справа.
А  головне,  що  десь  вдалечині
Є  хтось  такий,  як  невтоленна  спрага.
Я  не  покличу  щастя  не  моє.
Луна  луни  туди  не  долітає.
Я  думаю  про  Вас.  Я  знаю,  що  Ви  є.

НЕ  ЗНАЮ,  УВИДЕТЬСЯ  МОГЛИ  Б…

Не  знаю,  вновь  увидеться  могли  б.
А  может,  это,  собственно,  не  важно.
Ведь  главное,  что  где-то  там,  вдали
Есть  тот,  по  ком  неутолима  жажда.
Чужое  счастье  звать  мешает  честь.
И  эхо  космоса  туда  не  долетает.
Все  мысли  лишь  о  вас.

Я  знаю,  что  вы  есть.

 

НЕ  ГОВОРИ  ПЕЧАЛЬНИМИ  ОЧИМА…

Не  говори  печальними  очима
те,  що  не  можуть  вимовить  слова.
Так  виникає  ніжність  самочинна.
Так  виникає  тиша  грозова.
Чи  ти  мій  сон,  чи  ти  моя  уява,
чи  просто  чорна  магія  чола…
Яка  між  нами  райдуга  стояла!
Яка  між  нами  прірва  пролягла!

Я  не  скажу  і  в  пам’яті  —  коханий.
І  все-таки,  згадай  мене  колись.
Ішли  дві  долі  різними  шляхами.
На  роздоріжжі  долі  обнялись.

НЕ  ГОВОРИ  ПЕЧАЛЬНЫМИ  ГЛАЗАМИ

Не  говори  печальными  глазами
то,  что  не  могут  высказать  слова.
Так  возникает  нежность  между  нами.
Так  после  бури  тишь  всегда  права.
Быть  может,  сон,  а  может,  наважденье,
легла  тревоги  складка  меж  бровей…
Какое  было  радуги  виденье!
Возникла  пропасть  –  мы  слабы  пред  ней!
Признаюсь,  помню  о  тебе  ,  любимый.
Пусть  и  к  тебе  придет  такая  мысль,
Чтоб  наши  судьбы,  будто  пилигримы,
На  раздорожье  пыльном  обнялись.

***

Очима  ти  сказав  мені:  люблю.
Душа  складала  свій  тяжкий  екзамен.
Мов  тихий  дзвін  гірського  кришталю,
несказане  лишилось  несказанним.

Життя  ішло,  минуло  той  перон.
гукала  тиша  рупором  вокзальним.
Багато  слів  написано  пером.
Несказане  лишилось  несказанним.

Світали  ночі,  вечоріли  дні.
Не  раз  хитнула  доля  терезами.
Слова  як  сонце  сходили  в  мені.
Несказане  лишилось  несказанним.

***

Глазами  ты  признался  мне:  люблю.
Душе  предстало  сложный  сдать  экзамен.
Вдруг  тихий  звон  скользнул  по  хрусталю
Невысказанным  чем-то,  несказанным.

Бежала  жизнь,  минуя  тот  перрон,
Тишь  окликала  рупором  вокзальным.
Хоть  много  слов  написано  пером,
Несказанное  стало  несказанным.

В  ночной  заре,  при  угасанье  дней
Не  раз  судьба  качала,  как  весами.
Слова  лучами  множились  во  мне.
Но  скрыта  недосказанность  словами.

* * *

Моя  любове!  Я  перед  тобою.
Бери  мене  в  свої  блаженні  сни.
Лиш  не  зроби  слухняною  рабою,
не  ошукай  і  крил  не  обітни!

Не  допусти,  щоб  світ  зійшовся  клином,
і  не  присни,  для  чого  я  живу.
Даруй  мені  над  шляхом  тополиним
важкого  сонця  древню  булаву.

Не  дай  мені  заплутатись  в  дрібницях,
не  розміняй  на  спотички  доріг,
бо  кості  перевернуться  в  гробницях
гірких  і  гордих  прадідів  моїх.

І  в  них  було  кохання,  як  у  мене,
і  від  любові  тьмарився  їм  світ.
І  їх  жінки  хапали  за  стремена,
та  що  поробиш,—  тільки  до  воріт.

А  там,  а  там…  Жорстокий  клекіт  бою
і  дзвін  мечів  до  третьої  весни…
Моя  любове!  Я  перед  тобою.
Бери  мене  в  свої  блаженні  сни.

***

Моя  любовь!  Стою  перед  тобою.
Веди  меня  в  свои  благие  сны.
Но  не  позволь  послушной  стать  рабою,
не  предавай  и  крылья  сохрани!

Не  допусти,  чтоб  свет  сошелся  клином,
не  строй  иллюзий,  для  чего  живу.
Дари  мне  над  дорогой  тополинной
Могучего  светила  булаву.

В  досадных  мелочах  не  заблудиться,
на  перекрёстках  путаясь  лихих,
чтоб  кости  не  встревожились  в  гробницах
суровых  гордых  прадедов  моих.

Мололи  душу  чувства,  словно  жёрнов,
Любовь,  как  мне,    им  предъявляла  счет.
И  их  за  стремена  хватали  жёны,
Да  что  поделать,  –  только  до  ворот.

А  там,  а  там…  Жестокий  клёкот  боя
и  звон  мечей  до  третьей,  до  весны…
Моя  любовь!  Стою  перед  тобою.
Веди  меня  в  свои  благие  сны.

***

Розкажу  тобі  думку  таємну,

дивний  здогад  мене  обпік:
я  залишуся  в  серці  твоєму
на  сьогодні,  на  завтра,  навік.
І  минатиме  час,  нанизавши
сотні  вражень,  імен  і  країн,-
на  сьогодні,  на  завтра,  назавжди!-
ти  залишишся  в  серці  моїм.
А  чому?  То  чудна  теорема,
на  яку  ти  мене  прирік.
То  все  разом,  а  ти  —  окремо.
І  сьогодні,  і  завтра,  й  навік.

* * *

Приоткрою  я  тайную  дверцу,
память  жжет,  как  луча  разбег:
мне  завещано  жить  в  твоем  сердце
И  сегодня,  и  завтра,  вовек.
Будет  время  лететь,  собирая
Имена  и  события  в  ком,  –
но  меня  не  заменит  другая,  –
ты  останешься  в  сердце  моем!
Почему?  Целый  мир  беспредельный
В  общий  шар  всё  смешает  снег.
Ты  один  –  в  моем  мире  отдельно.
И  сегодня,  и  завтра,  вовек.

І  ВСЕ  НА  СВІТІ  ТРЕБА  ПЕРЕЖИТИ

І  все  на  світі  треба  пережити.
І  кожен  фініш  —  це,  по  суті,  старт.
І  наперед  не  треба  ворожити,
і  за  минулим  плакати  не  варт.
Тож  веселімось,  людоньки  на  людях.
Хай  меле  млин  свою  одвічну  дерть
Застряло  серце,  мов  осколок,  в  грудях.
Нічого,  все  це  вилікує  смерть.
Хай  буде  все  небачене  побачено.
Хай  буде  все  пробачене  пробачено.
Хай  буде  вік  прожито  як  належить.
На  жаль,  від  нас  нічого  не  залежить.
А  треба  жити.  Якось  треба  жити.
Це  зветься  досвід,  витримка  і  гарт.
І  наперед  не  треба  ворожити.
І  за  минулим  плакати  не  варт.
Отак,  як  є.  А  може  бути  й  гірше.
І  може  бути  зовсім,  зовсім  зле.
А  поки  розум  од  біди  не  згірк  ще,  —
не  будь  рабом  і  смійся,  як  Рабле!
Тож  веселімось,  людоньки  на  людях.
Хай  меле  млин  свою  одвічну  дерть
Застряло  серце,  мов  осколок,  в  грудях.
Нічого,  все  це  вилікує  смерть.
Хай  буде  все  небачене  побачено.
Хай  буде  все  пробачене  пробачено.
Єдине,  що  від  нас  залежить,  —
принаймні  вік  прожити  як  належить.

ВСЕ  В  ЭТОМ  МИРЕ  НУЖНО  ПЕРЕЖИТЬ

Все  в  этом  мире  нужно  пережить.
И  каждый  финиш  –  старт  есть,  по  всему.
И  наперед  не  стоит  ворожить,
И  плакать  об  ушедшем  ни  к  чему.
К  веселью  на  миру  –  предлог  не  долог.
Пускай  под  жернова  летит  полова,
И  грудь  тревожит  сердце,  как  осколок.
Пускай,  так  к  жизни  возродимся  снова.
Увидим  все,  что  тенью  запорошено,
Простим  все  то,  что  подлежит  прощению.
И  будет  прожит  век,  как  нам  положено,
От  нас  не  все  зависит,  без  сомнения.
А  нужно  жить.  Темп  жизни  не  сбавляя.
Закалку,  опыт,  выдержку  иметь,
О  будущем  напрасно  не  гадая,
И  о  минувшем  зря  не  сожалеть.
Пусть  будет  так.  А  может  быть  и  хуже.
Жизнь  станет  к  нам  невыносимей,  злей.
Покуда  разум  над  бедой  не  тужит,  –
Не  будь  рабом  и  смейся,  как  Рабле!
Так  будем  веселиться  на  миру  мы.
Пусть  мелет  мельница  полову,  как  всегда.
Сверлит  осколком  сердце,  будит  думы
И  побуждает  продлевать  года.
Увидим  все,  что  ранее  не  видели,
Простим,  что  под  ноги  судьбою  брошено.
Чтоб  только  от  единого  зависели,  –
Свой  век  прожить  достойно,  как  положено.

ВЕЧІРНЄ  СОНЦЕ

Вечірнє    сонце,    дякую    за    день!
Вечірнє    сонце,    дякую    за    втому.
За    тих    лісів    просвітлений    Едем
і    за    волошку    в    житі    золотому.
За    твій    світанок,    і    за    твій    зеніт,
і    за    мої    обпечені    зеніти.
За    те,    що    завтра    хоче    зеленіть,
за    те,    що    вчора    встигло    одзвеніти.
За    небо    в    небі,    за    дитячий    сміх.
За    те,    що    можу,    і    за    те,    що    мушу.
Вечірнє    сонце,    дякую    за    всіх,
котрі    нічим    не    осквернили    душу.
За    те,    що    завтра    жде    своїх    натхнень.
Що    десь    у    світі    кров    ще    не    пролито.
Вечірнє    сонце,    дякую    за    день,
за    цю    потребу    слова,    як    молитви.

ВЕЧЕРНЕЕ  СОЛНЦЕ

До  завтра,  солнце!    Кланяюсь  за  день!
Заката  диск,  спасибо  за  усталость.
За  просветленный  чащ  лесных  Эдем,
За  васильки,  что  поле  разбросало.
За  твой  рассвет,  за  полдень  золотой,
За  луч  успеха,  озарявший    мило,
За  то,  что  вновь  покроется  листвой,
За  все,  что  время  в  осень  проводило.
За  ширь  небес,  еще  за  детский  смех,
За  что  должна  или  могу  осилить.
Закатный  луч,  благодарю  за  всех,
Кто  души  от  бесчестья  защитили.
За  то,  что  вдохновенью  даст  росток,
За  мир,  где  кровь  и  слезы  не  пролиты.
Закатный  диск,  благодарю  за  срок,
Отпущенный  для  нужных  слов  в  молитве.

СТРАШНІ  СЛОВА

Страшні    слова,    коли    вони    мовчать,
Коли    вони    зненацька    причаїлись,
Коли    не    знаєш,    з    чого    їх    почать,
Бо    всі    слова    були    уже    чиїмись
.  Хтось    ними    плакав,    мучився,    болів,
із    них    почав    і    ними    ж    і    завершив.
Людей    мільярди,    і    мільярди    слів,
а    ти    їх    маєш    вимовити    вперше!
Все    повторялось:    і    краса,    й    потворність.
Усе    було:    асфальти    й    спориші.
Поезія    —    це    завжди    неповторність,
якийсь    безсмертний    дотик    до    душі.

СТРАШНЫ  СЛОВА…

Слова  страшны,  когда  они  молчат,
Когда  они  внезапно  притаились,
Когда  не  ощущаешь,  как  начать,
Ведь  все  уже  использованы  были.
Кто  плакал,  радость  выражал,  был  зол,
Нашел  свой  путь  иль  до  конца  продолжил.
Людей  мильарды,  миллиарды  слов,
А  ты  впервые  вымолвить  их  должен.
Все  повторялось:  блеск,  грехопаденье,
Асфальта  гладь,  трясина,  камыши…
Поэзия  –  всегда  неповторенье,
Бессмертное  касание  души.

2

Автор публікації

Офлайн 2 роки

Нина Авидон

15
Коментарі: 1Публікації: 4Реєстрація: 17-08-2018

3 коментарі “Вірші Ліни Костенко про кохання в перекладі на російську.”