Як падали грози,летіли сніги,
Зоря десь за хмари ховалась,
І землю до крові збивали громи,
А Жінка стояла…
Як вітром зносило, як вітром гуло,
У блискавки землю збирало,
Боліло у серці, неначе жало,
А Жінка стояла…
І вже тут здавалось,що небо не те,
Що сонця доволі мало.
Коли залишався до відчаю крок…
А Жінка стояла…
Звивалися змії клубком коло ніг,
Так бридко, що аж вивертало.
Здається,що встояти б сильний не зміг,
А Жінка стояла…
Коли розривалась від зради душа,
А сльози текли й не вщухали,
Зривався, здається весь всесвіт на крик,
А Жінка стояла…
І гнули вітрами в дугу до землі,
А потім побої ховали.
Не було у болю тонкої межі,
Та Жінка стояла…
Обрізали крила, спалили мости,
Загнали, як птаха й сміялись.
Шукали в ній ґанчу, не хотіли краси,
Та Жінка стояла…
І вкотре крізь біль посміхнулась вона,
І знала, що це все минеться…
Виймала з-під ребер вона ножа,
Що рани робив під серцем.
І вітер втирав їй гірченну сльозу,
Не плакала,ні…Ри-да-ла…
Крізь біль,крізь розлуку,крізь зради вогонь
Хитнулась,але…Не впала…
© Оксана Граб’юк «А Жінка стояла»
Автор публікації
