Пускала сльозу — не жаліли,
Кричала в пітьму — не чули.
Чи, може, того не хотіли?
Чи може, сліпими були?
Ішла по калюжах боса,
До крові збивала ноги.
А люди казали: «в росах»,
Що близько до перемоги.
Ночами не раз ревіла,
В подушку втирала сльози,
І зорі були подружками,
І місяць світив їй рогом.
Стерпіла, зносила, вижила!
Не впала у прірву стрімголов.
Хоч люди казали :« Горда!»
Ніхто поряд не ішов.
Чому ж осудити можете,
Не ївши її вінегрету?
Не взувши її черевики,
Не живши за гріш, за монету?
Не спавши у ліжку з холоду,
Не слухавши її музику?
А їй не завжди було солодко,
А їй не завжди з Музою…
Та в час, як здавалось, падає,
Лиш Бог підставляв долоні.
І тихо втирав сльозу її,
Коли розривало в скронях.
А жінка доволі сильна,
Хоч часто в житті обпікалась.
Щаслива?Чи божевільна?
Справжня,щоб там не сталось!
© Оксана Граб’юк «Подумки»
Автор публікації
