Щемить душа, волає в небо думка.
Болить той спогад, що в історії навік.
Серед книжок лежить сіренька знимка,
Застиг мій погляд і у серденько припік.
То чиясь донька, мама чи дружина.
Худенькі коси, висохше лице.
Така бідненька, але чиста одежина.
Стоїть, підперла боком деревце.
А біля неї, певно, її діти,
Бо туляться, неначе і свої.
Голенькі. Босі, бо не мали що одіти.
Для них вже не співали солов’ї.
Йшли спати і чекали новий ранок.
Що, може, не життя таке, а сон.
Та коли підкрадався знов світанок,
Тремтливі руки доторкалися ікон.
Дитячі зголоднілі оченята
Не розуміли чому тата вже нема
І простягали перехожим рученята.
Серед весни – їм зовсім не весна.
Той клятий тридцять другий -тридцять третій
Забрав мільйони мам, татів, дітей.
Вони приречені уже чекали смерті,
А смерть не зачиняла їм дверей.
Автор публікації
Титул: Автор місяця (Грудень 2018)
52 вподобання користувачів у грудні
