Голодомор

Щемить душа, волає в небо думка.
Болить той спогад, що в історії навік.
Серед книжок лежить сіренька знимка,
Застиг мій погляд і у серденько припік.

То чиясь донька, мама чи дружина.
Худенькі коси, висохше лице.
Така бідненька, але чиста одежина.
Стоїть, підперла боком деревце.

А біля неї, певно, її діти,
Бо туляться, неначе і свої.
Голенькі. Босі, бо не мали що одіти.
Для них вже не співали солов’ї.

Йшли спати і чекали новий ранок.
Що, може, не життя таке, а сон.
Та коли підкрадався знов світанок,
Тремтливі руки доторкалися ікон.

Дитячі зголоднілі оченята
Не розуміли чому тата вже нема
І простягали перехожим рученята.
Серед весни – їм зовсім не весна.

Той клятий тридцять другий -тридцять третій
Забрав мільйони мам, татів, дітей.
Вони приречені уже чекали смерті,
А смерть не зачиняла їм дверей.

13

Автор публікації

Офлайн 1 місяць

Ольга Тимошенко

115
Коментарі: 3Публікації: 5Реєстрація: 13-12-2018

Автор місяця (Грудень 2018)

Досягнення отримано 04.01.2019
За публікацію “Вона”

52 вподобання користувачів у грудні

Коментувати

Проста авторизація через соц.мережі: