Для голосування необхідно авторизуватись

Клепсидра

Клепсидра

 

Для них і сонце сяяло по особливому. Тепліше та яскравіше. Вони це знали та сприймали як належне. Вони усвідомлювали, що їх сонце може згаснути кожної миті. Тому просто любили його, а також кожен прожитий день та одна одну.

 

Вони раділи… Банально і по дитячому просто раділи тому, що настав ранок. Раділи, що потім буде вечір і наступний день. Раділи, бо просто хотіли радіти. І жити також.

 

Гуляючи у парку неподалік від дому, дивлячись на людей, що проходили повз неї та її донечку, Калина раз по раз упевнювалась в тому, що, мабуть, ніхто з них не має стільки причин для щастя, скільки має вона та її Квіта. Інакше чому ці люди завжди такі сумні та заклопотані, навіть літньої суботи під час прогулянки в найспокійнішій місцині їх шумного міста?

 

Калина посміхалась. Просто вдихала свіже повітря та посміхалась. Так буває. Посміхалась і Квіта. Її дитяче личко, лиш трішки спотворене розумовою відсталістю, сяяло зорями. Зірок в її очах вистачило б і на ціле небо, та усі вони були лише для мами. Ділячись собою одна з одною, вони мали своє власне життя – одне на двох.

 

Лиш час від часу зовнішній шум міг привернути їх увагу.

 

– Та не куплю я тобі морозива, відвали! – кричала якась жінка своїй доньці, – Ти з”їла вже два!

 

“Цікаво” – подумки запитувала Калина, – “Це хвилювання за те, що дитя застудиться, чи проста скупість?”

 

Якщо дитина просить морозива, не весь час, а саме сьогодні, цього спекотного дня, то чому ж, чорт забирай, просто не купити їй стільки морозива, скільки вона бажає, а починати створювати з цього дивні правила, невідомо для чого і для кого?

 

Гірше, ніж діти, що весь час канючать, лиш ті діти, які не просять нічого…

 

Купивши Квіті морозиво, йшла далі.

 

– Ви тільки погляньте на нього! – причепилась якась “гуру дитячої психології” до хлопчика років шести, – Хлопчик, ще й такий великий, а досі з маминих рук не злазиш! Навіть дівчата вже так не роблять! І не соромно тобі?

 

Калина знизала плечима. Свою принцесу вона б не відпускала ні за що, навіть якщо б раптом їй закортіло побігати, що малоймовірно. Сиділа б так усе життя, тримаючи на своїх колінах, боячись пропустити хоча б одну спільну мить.

 

Її логіку мало хто зрозумів би. Лиш їй одній було відомо, як недовго їм судилося бути разом. Крім розумової відсталості у Квіти було ще безліч інших відхилень. Про жоден натяк на  видужання мови навіть не йшло. Про це не хотілось думати. Хотілось просто робити кожен день її коротенького життя цікавим, неповторним та наповненим.

 

А ще був лікар. Він косо дивився на Калину, казав купу дуже розумних та не дуже зрозумілих слів, суть яких зводилась до того, що народження доньки – це найбільша помилка в її житті.

 

І що? Брехав лікар. Яка ж це помилка? Хіба є у світі ще двоє людей, які б так проросли одне в одного? Помилка – це коли немає любові.

 

Цікаво, а чи доживе вона до того дня, коли Квіта зможе хоча б сказати своє перше слово чи зробити свій перший крок? Чи оживе її зачаклований розум? Чи стане осмисленішим погляд її очей?

 

Калина знала, що буде просто чекати. І вірити. Навіть у нездійсненне.

 

А поки що…

 

Просто робити світ зрозумілішим для неї. І ні на мить не лишати її саму.

 

Літні вечори наставали пізно. Калина прибирала на кухні після вечері, час від часу з посмішкою поглядаючи на Квіту, чиї оченята невідривно стежили за мамою. Її малеча, як завжди, сиділа тут же у спеціальному кріслі.

 

– Пам”ятаєш, як ми завжди робимо? – на столі перед дівчинкою вона поставила малесеньку клепсидру, – Ти дивитимешся, як ллється водичка, а коли вона виллється, я повернусь. Згода?

 

Дівчинка посміхнулась. Сказаних слів вона, звичайно, не могла зрозуміти, проте стежити за водичкою, що ллється, їй подобалось. Цей процес тривав одну хвилину. Рівно стільки часу було у Калини, щоб викинути сміття, ну і ще десять секунд, перш ніж Квіта усвідомить мамину відсутність та почне плакати.

 

Як добре, що вони жили на першому поверсі. Узявши пакет зі сміттям, Калина поспішила до вхідних дверей.

 

Темний вечір, погано освітлена безлюдна вулиця та самотній парк, що чорною плямою майорів за декілька метрів. Смітник знаходився через дорогу. Включивши першу швидкість, вона спочатку не звернула уваги на припарковану тут же автівку.

 

– Ей, дєвушка! – крикнули їй звідти, – Можна з вами познайомитись?

– Не можна, – відповіла, можливо, занадто різко, бо не чула себе збоку, подумки рахуючи кожну секунду з шістдесяти, що в неї було.

 

Викинувши пакет, вона вже розвернулась, щоб йти геть.

 

– Слухай ти! – знову крикнули їй, – Сюди йди!

– Відчепись, – спокійно, але твердо мовила вона, зовсім не бажаючи починати перепалку.

 

Направляючись до свого під”їзду, Калина кутовим зором помітила три постаті, що наздоганяли її. Встигла лиш набрати повітря, щоб закричати. Наступної миті міцні чоловічі руки схопили її та поволокли до машини. Ще наступної миті дверцята закрились, і вона опинилась у пастці невеликого салону.

 

…Ніч тривала і далі, коли вона, ледве жива, нарешті покинула свою в”язницю. Руки тремтіли, істерика клекотіла десь у глибині… Триматись… Жодних емоцій зараз. Її паніка чи сльози нічого не змінять, лиш потішать покидьків. Потім… Усе потім… Єдине, що слід робити тепер – це спокійно йти додому.

 

– Накатаєш заяву, гірше буде. Можемо і повторити все.

– Навіщо заяву? – її бліде обличчя на мить скривилось злісною посмішкою, – Ви мене і без неї ще згадаєте. А повторення, боюся, ви не захочете.

 

Ноги відмовлялись йти. Темрява навколо стала ще густішою. Крок… Ще один крок… Щось важке та холодне наче цвяхами прибивало до землі. Щось невимовно непід”ємне лежало на плечах, гуло в голові, жило всередині.

 

Плач! Різкий та пронизливий. Квіта! Миттю спохопившись, Калина кулею полетіла у свій дім.

 

Хіба ж має вона право думати про себе, навіть зараз?!

 

Істерика дитини дійшла до кульмінації. Сидячи у своєму кріселку, Квіта несамовито верещала, не розуміючи абсолютно нічого, крім того, що мами немає.

 

– Доню, ось я… Я тут… – притисла до себе,бажаючи вже, негайно, цієї ж самої хвилини повернути спокій у хворий, розбурханий дитячий світ.

 

Швидкий погляд на настінний циферблат. Вона була відсутня понад годину.

 

Дівчинка продовжувала ревіти, наче нічого не чуючи. Її ридання, важчі за цілу землю, заступили собою усе, що було та буде. Та хіба можливо було б усе це пережити, якби не Квіта?

 

Усвідомлення ще довго приходило до неї. Вона наче не могла повірити, що мама вже тут і нікуди не піде.

 

Заспівавши малій усі пісні та вклавши спати, Калина зрештою дала волю і своїм почуттям. Гаряча вода голосно відбивалась до дна ванни, заглушаючи її голос та думки, роблячи її нечутною для усього світу, та зовсім не змиваючи болото, у яке занурилась її душа. Навіть не боячись розбудити поснулу Квіту, вона вже просто не могла плакати. Вона кричала, вона волала, вона верещала на всі лади, наче ранена тварина перед смертю. І з кожним криком відходила біль, і з кожною сльозою приходило полегшення.

 

Ледве заспокоїла сама себе. Ще довго милась у душі, сповнена несподіваною твердістю та силою.

 

Вона помстилась. І вони заплатять за все.

 

Давно… Як давно це було… Молодість, відрив, помилка за помилкою та наркотики. Весь час вони… Якось непомітно жоден день перестав проходити без чергової порції. Потім – СНІД, залежність і – на тобі – чотиримісячна вагітність.

 

Батька дитини навіть не намагалась вичислити. Це міг бути будь-хто, з ким вона спала, розраховуючись за дозу.

 

Надії не давали. Так і сказали: ну, може ви помрете трошки пізніше, ніж ваша дочка.

 

Здавалось, Калина мала б впасти в депресію та більше не хотіти жити. Та вона хотіла! І мала для кого! І останні п”ять років жила абсолютно материнським життям. Від залежності позбавилась, заради Квіти, а проти невиліковної хвороби була безсила. Занадто багато часу було втрачено.

 

І щодня, щомиті молила вона когось у небесах подарувати ще один ранок, ще один день, ще один вечір та ніч з нею – тою, хто витягнув її з безодні, у якій вона мало не втонула.

 

А сьогодні…

 

Сьогодні їй знову пригадали те, що вона б воліла забути. І знову намагались повернути до колишнього життя, від якого вона втекла.

 

Вони її не забудуть. Тому що не вилікуються. Тому що першими вчинили зло, за яке вона відплатила стократно. Тому що помруть, так само, як і вона. І Квіта.

 

І вкотре вона молилась лиш про одне. Щоб її дитина померла першою.

 

Кінець, 27.01.18

1

Автор публікації

Офлайн 9 місяців

OlgaKarabin

2
Коментарі: 0Публікації: 1Реєстрація: 05-08-2020