Для голосування необхідно авторизуватись

Руда

Зелені очі зустрілися із синіми. Та мить, мов вічність, здалася для Настуні. Спочатку пильно глянула у вічі, а потім погляд впав на густе, ще не посивіле волосся. Він – Василь. Не сподівалася через тридцять років ось так зустріти. Тепло стало на серці.

Жінка з пишним, довгим рудим волоссям, зібраним у високий хвіст, теж привабила погляд Василя. Підійшов ближче, поглянув і зітхнув: “Вона. Настуня”, – його перше кохання, перша весна.Прозвучало стривожене: “Як ти?” та формальна відповідь: “Добре”,  адже шляхи у кожного свої, навіщо про події на шляху життєвому розповідати.

– Радий побачити. Ти все ж така красива.
– Дякую. Вибач, поспішаю. Піду. Бувай здоровий.
І посмішку подарувала таку чарівну, він теж всміхнувся: “Добре йди. Нехай щастить”.

Пішла Настуся, хоча йшла до зупинки, а думками поверталася назад – до зустрічі з Василем. Так, в юні роки не завжди кохання має броню для захисту, часом воно як квітка, просить води й поливу для життя. Василько кохав, проте друзі сміялися над ним: “не таку вибрав”, “диви, яка руда”, “дівчата є от кращі”. Соромився кохання він свого, хоча була Руда гарнюня, мила серцю, та не відважився запропонувати зустрічатися, лише дивився часом ніжно, і вона то знала.

Подумала Настуня, чому ж так Доля інколи пустує, кохання шле до тих, чиї близькі в роду образи носять в серці. Ось так й вони з Василем. Закоханість промінчиком осяяла їх душі ще у шкільні роки, та не судилося. Можливо, то на краще. Якось матуся розповідала про дитинство і про Васильчиного діда з болем в голосі пригадала.

Маленькою була матуся,  післявоєнні роки, і дітки-дошкільнята, серед яких вона, до поля після збору зерна залишки колосків пішли зібрати. Дід  на той час сторожував,  на  чорному коні з нагайкою такий сильний, молодий на дітей поїхав, і гнав їх, як звірят, до самого села. Нагайка та лише час від часу у повітрі поруч з дітками свистіла, аж ось тоненька смужечка торкнулась тілечка дрібного, тканина сукеночки останньої на плечі від удару розійшлась. І бігли сльози по обличчю, гіркі дитячі сльози, які запам’яталися на все життя. Так, не можна було брати колективне, чуже, але ж не має батька, загинув на війні, і мати у колгоспі до темної пори, і післявоєнний голод, і все уже зібрали, лишились лише в полі деінде колоски, яких не можна було взяти. А міг же злізти із коня, покликати малят, сказати: “Так, не можна брати, ідіть додому діти. До поля більш не йдіть, бо тяжко нині, колосків не можу дати позбирати. Йдіть”.  Міг, як старий Макар, колись із дерева іграшку зробити, вручити діткам замість колосків, сказати “потерпіть, скоро хліб у всіх буде”. Добре слово діткам, що росли без батьків, було потрібне, як сонечко у темряві. Нагайка, звісно, не була потрібна. І що ж, до старості жили недалечко – та дівчинка і чоловік, що гнав ще дошкільнят з нагайкою від поля. Спілкувалися  сім’ї, проте образа з дитинства, ще дитяча біль у серці материнському жила. А Василь – копія діда, це ж треба, щоб відтворилися до деталей всі риси зовнішності та характеру.

А ще матуся з гіркотою пригадала про тітку Василя. У дитинстві солодше їй жилося при таткові, ніж іншим дітлахам, й дражнилася з безбатченків вона. Якось матусі Настиній, тоді ще малесенькій дитині, жінка покійного дядька, новеньку білизну у подарунок принесла. Одягнула мала й пішла на вигін, навмисне юбку підняла, щоб побачили подруги обновку. Тоді з білизною були часи напряжні в деяких родин, носили штопане, стареньке все, а дітлашня найменша зовсім без білизни бігала в довгих сорочках.  Тоді сусідська-дівчинка, в якої татко один на всю вулицю повернувся живим, голосно сказала: “Злодюжка, в мене вкрала. То мій татко мені купив, ти вкрала-вкрала. Тобі ж бо ніде взяти”.  Плакала мала: “мені подарували” й ніхто не вірив. Матінка ж трудилася на полі до ночі. А потім не стала втручатися у дитячі суперечки, не пішла до сусідів й не підтвердила чужій дитині, що то зовиця в подарунок принесла.  Вважала, дітки розберуться. Сусіди ж все дозволяли своїм дітям, чужі дитячі сльози їх не турбували.

Настуся слухала тоді розповідь матусі, й біль дитяча неньки лишила слід в Настусиному серці. Напевно, Доля посилала кохання до дітей з родів, аби прощення й примирення прийшло у душі.

Роз’їхалися в інші міста. Помер вже дід, старенькі вже матусі, дорослі діти у обох. Не судилося бути в парі, хоча так мало й бути, згодом кожен свою пару віднайшов, і діти-квіти у кожного чарівні. Дороги двох перетнулися на мить і знову розійшлися назавжи. Проте  промінчик сонця-юного кохання зігрів при зустрічі серця навіть після десятиліть мовчазного неспілкування. Довге, нескінченне кохання, а чи коротка мить закоханості часом може зігрівати все життя.

Їхав Василь додому, а серце гріла зустріч. Її побачив. Чужа жінка, але така близька. В цій повновидій, високій жінці він бачив те високе, нескладне руде дівча з рясним ластовинням на обличчі, котре жило багато літ у серці. Чимало міст змінив, було й інше кохання, але для Рудої в серці місце лишилось назавжди. “Красива, не моя, живи”. У гарному настрої повертався до дітей і до дружини. Що ж, шляхи їх знову, можливо, вже назавжди розійшлися, але промінчик сонця щось у серці освітив і сили дав йому іще на років тридцять.

3

Автор публікації

Офлайн 2 години

OlgaNM

42
Коментарі: 0Публікації: 12Реєстрація: 28-10-2020

Бронзове перо

Достижение получено 17.11.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 12.11.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій