А вечір знову виполоскав душу,
Думок пітьму, чорнішу за цей дощ.
Вмочала пальці у липкі калюжі,
Малюючи сліди твоїх підошв.
Ну скільки там в мені тої вини?
У тиші помовчу й собі пробачу.
Торкнись рукою до шибок незрячих
І поцілунком дощ цей зупини…
Вечір
