Бог сумував.

Тинявся, як той перст –

Немав бо навіть гиркнути на кого.

Оце то хрест. О, це найтяжчий хрест!

Хоч око виколи — нікого і нічого.

Верх досконалості – Глухе, німе село:

Без світла, без тепла – бо звідки дрова?

Усе дістало. Ну і понесло –

Творити Він почав спочатку словом.

Словами грався –

Наскрижалював законів.

Сердешний утомився, та не здався –

Лежало Боже слово вже на Коні

Щоб не сказали: Всемогутній обі…надірвався.

Словами цілий світ намудрував,

Та як до діла — вилізла хвороба:

Із чого? Ні-х…-чого ж нема?

Лиш темрява вкруги — розіб’єш лоба!

**************************************

Весь понеділок, бідний, працював

– Робив зірки –

Погляньте, он їх стільки!

Щоб кожен, милувався і казав:

Їх Бог створив! То зорі, а не дірки.

І досі понеділок наче ніч.

Хоч від зірок усюди миготіло…

Мережив морок, наче в сажі піч –

Тому мерщій почав ліпити

Він світила. На другий день –

Хоть щось, коли вже видно.

Як не крути, те, якось звеселя.

До вітру йти –

І то не так огидно.

Хоча для цього треба ще Земля…

Творити Землю –

Не такий вже клопіт –

Кізяк, полова ліпляться на осі

Вівторок – на земні діла завжди є попит

І досі …

На третій день,

Що зветься середа,

Творив Він рідину й вигукував Во! Да!

Оту, що вранці умиває квіти,

Або з похмілля хочемо ми пити.

Раз є вода, І є чого полити –

Бог насівав овес і жито.

Четвертий день.

Якась нечиста сила

Казала, наче Він робив світила…

Брехня, Яка гуляє й дотепер!

То перший в світі чистий був четвер.

Омивши руки

І безгрішне тіло,

Птахів Йому робити закортіло,

Дрібних істот… Ну, як на теє стало

З усього, що під руку потрапляло

Отак пройшов з дрібницями день п’ятий.

Надвечір втомлений Він ліг відпочивати.

Наранок шостого Несила навіть встати –

Бо наробився. Після того діла –

Упоперек Всевишнього ломило

Враз голос Розуму, Як пісня, словом лине:

Від спини ліки — печена цеглина!

За глиною пішов на беріг річки.

Набравши в жменю та додавши слини

Зліпив із того… чоловічка.

Ну, скульптор,

Розумієте, ніякий.

Тарілки, амфори — куди не йшло усякі.

А чоловічка…

Скільки в жмені глини?

Що краще вийшло —

Він назвав людина.

Усі невдалі спроби – лишив в мирі

Душі не дав їм — най то будуть звірі.

************************************

З душею –

Схоже, облизня піймав –

Дмухнув занадто – на що духу мав…

Бо спереду, Як гулю, видув гірку,

А ззаду встрелило і утворилась дірка…

Наступний день

Приніс нові проблеми:

Адам на камінцях вже креслить схеми,

Мантрує формули,

Малює він картини –

Переробити — гвалт!

Бракує глини!

Із того, що ліпив звірячий світ

Дмухнув ледь трішки і зробив Ліліт.

Щось вийшло.

Та, мабуть не те –

Бо та Ліліт лиш підступи плете…

Ну як новій халепі дати раду?

Бог спробував свій дух Всмоктати ззаду…

Ганебний дух уперся прямо в груди

Кричав ізвідти:

Не піду нікуди!

Я Всемогутній! –

Дме у дупу грізно.

Надулось наче бараболя скрізно –

Наперло в груди

Проте – зась! Там, як загрузло

У відповідь лише гарчало й тхнуло гузно

О Господи!

Хто б горе це розрадив?

Лайнувся Бог: послав її до гадів!

Коли спочатку завжди іде слово

А за Ліліт сучасних бракло знаків

Тим, що пішли від неї безголових,

Як Бог казав — назвали АнунакиЙ

Коли розвіявся з пердощів сизий дим,

Адам заскиглив із нудьги: що він один

Зловив в саду,

Обстриг до гриви лева,

Волав… що мавпи злізли на дерева

От кара Божа!

Що з дитям робити?

Зняв паска і почав по сраці бити.

Допомогло.

Та жаль, що не доволі –

Чевоне писання не лишнє в божій школі.

Бог-батько – то не божа мама –

Він висмикнув одне ребро Адама,

Зловив оголеного, зляканого лева

Зліпив се разом — так і вийшла Єва

Із духом вирішив:

Не треба нова драма –

Достатньо духу у ребрі Адама

Сказав обом: щоб яблука не крали,

Пішов складати із хмарин хорали.

Бентежний дух,

Ображений в Ліліт,

Дивитись мовчки аж ніяк на те не міг!

Ну хай пізніше б…

Через кілька літ…

А просто зараз – то віжжа під хвіст!

Гадяча кров – До хріну дати перцю –

Чи може Божа воля втримать серце?

У гада та ураз перетворилась

До Єви на побачення набилась

Прикрасами її та спокусила

Грібаткою, намистом – щоб носила

Поцьорками, салбою, баламутом –

Щоб почувалася привабливо, розкуто

Не гривою від лева чи квачем,

А шелестом картатим, дукачем…

За те усе лиш яблуко просила

Як жінка схоче,

То роби – хоч заборона,

Адаму мізки до печінки, як ворона …

Довбала бідного

День білий й темну ніч –

Тікати зась у Паволоч на Січ.

– Неможна! Батько наш не каже…

– А ми йому про теє не розкажем!

********************************

Попереду,

Як завжди, бігло слово

Не стільки лагідне, а терпке, як полова

Почала Єва у Адама вимагати –

Не дати жінці — от де яблуко розбрату!

До дідька настороги

І прокльони –

– Я хочу оте яблуко червоне!

І, любі мої,

Вміють мізки мити

Ще й досі усі Юлі і Лоліти…

Та присмерті впадала, рвала коси.

Допоки заволав Адам:

– Та, досить!

Пішов нарвав їй яблук повні жмені

Нарвав би більше,

Як були б кишені.

На той час Бог з хмаринками награвся,

Чвалав додому –

Тут Адам попався.

…Із яблуками

Хоч ховай у дупу…

Всевишній свої брови уже супить:

Далеко, чоловіче, чимчикуєш?

По чому яблучка

У ярмарок торгуєш?

Додолу очі загубив Адам

І ладен був крізь землю головою,

А змій із хащів шепотів:

– Шерше ля фам…

Не треба, Боже, лаятись зі мною!

****************************

У той же час, у те самеє місце

Приперлась Єва й

Розгорнулось дійство

Прокинулось у жінці що від лева –

Враз руки в боки

І понесло Єву.

Спочатку завжди було слово…

Якби одне, на край випадок, два…

Якби ж то лагідна і ввічлива промова…

А то така, що знітилась трава,

Дерева гнулися, складалися у дрова

Тоді ще матюків і не було,

До того Бога ще ніхто не слав…,

А із ребра, як із труби гуло,

Що Змій із дерева, почувши теє, впав:

Цей Рай – не Рай, а лиш бридка нудьга,

Де пристрасть, де жага,

Палке кохання?

Якби була б у неї кочерга,

То душу б витрясла

Із Бога без вагання! –

Де танці, де еротика, стриптиз?

Змій знов упав із дерева униз…

– Де вірші, де побачення,

Де квіти?

Як можна без цього на світі жити? –

Що за життя без флірту, без прикрас?

Додолу Змій злетів черговий раз…

– Де місце для страждань, емоцій, сліз?

Зі змія досить –

Більш наверх не ліз.

Урешті-решт картина маслом –

Змій в три вузли на голові у Бога

А Єва з феміністським гаслом:

Усім чоловікам наставлю роги!

Коли замовкла

І прийшов до тями Він,

З-за хмари Розум виніс вирок всім:

Всевишній, ти давай сюди –

Усе що ліпиш — то ліпи з води,

А це залиш все тут отак як є

Хоч ти зробив – воно вже не твоє.

Хай далі самі.

Слово вже було.

Наполеони, Гітлери, Путло…

Переживуть

Голодомори і потопи,

Багатство, війни, від фасфудів жопи.

Порозумнішають,

Посадять власний сад,

А, як не зможуть — побудують ад.

І все одно повернуться до того,

Із чого вийшли…

Вийшли з слова Бога

Почнуть творити новий світ

І в слові жити…

Прости їх, Господи –

Вони ще зовсім діти.

Я цим закінчу довгий аполог

Спочатку було слово!

Слово Бог.