ЗУСТРІЧ | Літературна премія Видавництва книг "Лілія"

ЗУСТРІЧ

Сьогодні вони зустрілися. Вперше через багато-багато місяців.
Ця зустріч була для них обох спонтанною. І хоч як вони старалися не проявити власних почуттів, їх серця, здавалося, вистрибнуть з грудей назустріч. Кохаючі люди намагалися приховати блиск в очах один від одного. Він міг видати їх внутрішній вогонь, що ніби гарячим язиками обгортав зсередини. Обпікав спогадами та гіркавістю втрати як молодого чоловіка, так і зовсім юну жінку.
Ця зустріч змінила їх життя… Це напевно була компромісна домовленість долі з втраченим часом.
Так, він обіймав її раніше, пригортав до свого міцного тіла і палко цілував. А вона линула до нього, обвивши своїми тоненькими руками його мужню шию, наче лозинками. Наче весь спокій землі міг подарувати лише він один. Шукала захисту, прагнула тепла й кохання, яке вогнем горіло в його виразних бурштинових очах.
Він пив її, мов нектар, і не міг напитись. Пив та впивався медовим смаком її солодких вуст. Не в силі відірватися! Не міг насититись! А вона й не хотіла аби він, хоч на мить, припиняв свої п`янкі цілунки. Їй подобалося бути його жінкою, бути підкореною лише ним. Віддавати своє серце лише цьому єдиному чоловіку. Всім тілом і душею належати йому…
Такі картини малювали їм спогади.
І куди ж усе поділося тоді, кілька років тому? Чому гарячі і болісні обрАзи намалювали силуети недовіри, які переросли в страхітливі і ненависні Образи? Безликі химери. Вони люто роз’ятрили рани і зруйнували той прекрасний первозданний рай – голубу лагуну їх розуміння, відданості та довіри. Перетворили її на небезпечну затоку з гострими підводними каменями, переповнену ненажерливими хижаками, що раз у раз сновигали та рішуче розсікали своїми гострими плавцями блискучу аквамаринову гладінь. Розривали на безпорадне шмаття все, що було між ними.
Тепер «лагуна» була темного, брудного синьо-червоного кольору. Океан з кров’ю – забарвлення болю, розчарування, зневіри та нерозуміння – вбивства кохання.
У скляних її очах затепліла надія на пробачення. В них уже давно не було сліз, бо коли розчаровуєшся в людині, сльози з незрозумілих причин висихають і серце крижаніє. Тоді людина вчиться жити, не пускаючи почуттів глибоко-глибоко в потаємні комірчинки свого живого стукітливого людського механізму. Так легше існувати.
Більше не обпечешся.
Його бурштинові вогники нарешті побачили той голубий, чистий, чаруючий відблиск, у якому він так любив тонути. Шукати дно і не знаходити його. Цих кілька секунд йому вистачило аби зрозуміти власну колишню помилку – вона ніколи не обманювала. Не вміла цього робити. Його внутрішні страхи та демони були нарешті зруйновані. А час, здавалося, тепер насміхався з нього.
«Ти сам відштовхнув її! Стільки років жив, шукаючи невідомої тихої гавані, обманюючи і переконуючи самого себе, що це була не вона».
Він запросив її на каву. Вона стримано відмовила. Лиш сором’язливо усміхнулася і промовила, що поспішає, не надто переконливо зиркнувши на наручний годинник. Чоловік хотів затримати її ще хоч на одну мить. Бажав торкнутися обличчя і відвести золотаве, легенько завите пасмо волосся, з її довірливих очей. Воно м’яко прикрило їх, коли красуня опустила голову, намагаючись не дивитись на нього. Вона завжди ховала свої очі, коли не хотіла аби він міг прочитати у них правду. Тоді її шкіру на сніжно-білих щічках вкривав ледь помітний рум’янок. Вона не хотіла йти.
Молода жінка дістала свою тремтячу руку з його міцної чоловічої, але наразі у ній не відчувалося тої колишньої власницької впевненості, і вона вислизнула, мов журавочка в небо.
– Пташко моя! Залишся!…
Тепер цей дотик був наполегливим і ніжним водночас, голос видав страждання…
Він хотів щоб вона залишилася.
А вона й справді не хотіла більше йти.
Все ж, ця випадкова зустріч змінила їх життя назавжди. Тепер час не насміхатиметься. Вони не дозволять йому і не втратять один одного. Ніколи.
Компроміс долі й часу переріс у надійну мирну домовленість.