Прозора ніч лягає край стежини
Білявий місяць похилився на дахи
На зорі темрява вдягнула кожушину.
Вже й доспівали арію птахи.
Засумували верби та тополі
Здригнувся явір від обвітрених обійм.
Зашепотіли трави мимоволі,
Лиш тільки вітер сумувати не хотів.
Він мчав крізь хмари, сонцю вихвалявся,
Наввипередки крапелькам дощу:
«Я найсильнішим завжди виявлявся,
І зараз я натішусь досхочу.
Розсиплю листя вздовж усього міста
Перегорну все «дригом догори»!
А як схочу,- то з усієї сили свисну,
Що затремтить маківочка гори.
Я затанцюю танго, закружляю
Під музику сердитого дощу.
Де хочу там гуляю та співаю,
Й куди захочу – легко полечу!»
Не дуже довго вітер вихвалявся.
Хоч до світанку слухав регіт свій,
Зненацька він притих і так злякався,
Бо в місто йшов кремезний буревій!
Він відчував себе слабким й мізерним,
Як опинився в буревієвих руках.
І як з гармати подихом химерним,
Страховисько навіювало жах.
…Не вічне все! Настав кінець жахіттям!
З’явилось сонце, стихло миттю все.
Промовив вітер: Крізь роки й століття
Я пам’ятатиму:- Усе колись мине!
Усьому час відведений тривалий,
Ні свят, ні лиха довго не бува…
Й на кожну силу є своя управа,
Тож пам’ятайте всі оці слова!
Автор публікації
