Нікому нічого не винна, їй богу,
Така не як всі, не схожа на них.
Топче упевнено свою дорогу,
Твердо стоїть на обох своїх.
Любить, щоб дорого, щоб все до ганцу,
Їсти, щоб жити, а не навпаки.
Більше читає книжок, а не глянцю,
Не досягають до неї роки.
Вміє носити свій вік як належить,
Сміливо говорить уголос , що є.
В світі цьому лиш від себе залежить,
Не побоїться, боронить своє.
А скільки її вже судило, бувало!
Спину обмили в ганебних плітках.
Ніколи уваги на це не звертала,
Жила та й живе, як вважала сама.
“Горда зміюка” – хтось скаже крізь зуби,
Себе в цьому світі зробила сама.
Було, що до крові обкусані губи,
Було, що гуділа її голова.
Було, що ридала,кидалась від страху,
І посуд об стіну товкла, як могла.
Збивалася часто із вірного шляху,
Кричала у небо,ковтала слова…
А потім…затишшя…немов перед бурею,
Самотність для неї ставала, мов друг.
Втрачала в житті, була в слові десь грубою,
Боліло аж так,перехолюва дух…
Мужніла поволі, вбираючи свиту,
Щоб душу зігріти, пізніше – в броню,
Лічила зірниці під чай з тої липи,
Що їй навівала пісню свою.
Горда? Та ні…Може, самодостатня?
Вдягнувши новеньке шикарне пальто,
Вона, озирнувшись в минуле востаннє,
Сідає в майбутнього нове авто!
© Оксана Граб”юк ” Самодостатня”
Автор публікації
