Для голосування необхідно авторизуватись

Від Любові до любові

©Судомляк Ірина

Присвячується М.

«Повези мене туди, де природа сама,
повези мене за місто, де асфальту нема.
Повези мене туди, де зелена трава,
повези, повези… о-о-о, старенький трамвай»
Піккардійська терція

Оповідь
Від «Любові» до любові

Зухвала молодість…
Замислена зрілість…
Старість – вона завжди розважлива.
Коли Ілона відчула перші ознаки старіння – вона припинила дарувати свої зухвалі цьомчики дзеркалу і щоразу з ганчіркою в руках перед ним, метушливо здмухувала пилюку і утікала та на прощання все ж поверталась, підіймаючи кінчики вуст та примруживши очі, вкотре переконувалась, що вона ще так нічого.
Її телефон завжди був розряджений.
-Ілоно! Ну чому ти завжди поза зоною досягнення? – запитав Серж, намагаючись витримувати налаштовану на невдоволення інтонацію у своєму голосі.
У відповідь тиша.
-Ілонко! Як там діти? Забрати Сергія зі школи? – уже м’яко та поблажливо запитав він у дружини.
-Ммм…думаю так. Вибач, коханий. Я заснула… Буду вдячна, якщо забереш ще й Михайлика. – відповіла його рідна та така бажана дружина.
-От же ж ти моя квіточка. Тобі потрібно до моря.- фантазував Серж.
-Потрібно, потрібно, коханий! Ну па. – завершила розмову Ілона.
Чемно відкинувши слухавку на скуйовджене одіяло, потягнулась і вкотре глянула на небо через вікно. «Що то є щастя» – подумала. «Чи те що є, чи те що було, чи те чого не було або ж те, що було, але вже не буде?» – в голові спогади і вир подій. Її думки знову обірвав телефонний дзвінок.
-Доброго дня. -почулось у слухслухавц
– Чи пані продає бурштинові черевички з металевими дзвіночками? -продовжив голос.
Ілона піднялась і уважно вдивляючись у вікно відчула, що у людському тілі елемент срібло таки наявний, відчувши при цьому, як вітерець покотив його по тілу, викликавши легке тремтіння рук.
Як довго вона чекала на цей дзвінок, але чи потрібен їй Він? Про це вона подумає пізніше. Перервавши вхідний дзвінок, вона сховала мобільний телефон під подушку.


-Які смачні твоя мамуля готує рогалики. З трояндовим варенням. Мням мням! -весело та невимушено, пережовуючи рогалик, пролепотів Вік.
Він сидів за кухонним столом та милувався повною тарілкою рогаликів, яку щойно, вкотре наповнила мама Ілони та продовжувала порпатись біля плити, усміхаючись Віку.
-Так, так чую! -відповіла Ілона, допоки він переминав тісто за щоками. Вона заховалась у закутку коридору та встромила свій носик у його курточку, впадаючи у екстаз від його аромату. Безнадійна закоханість враз защемила у лівому боці десь біля ключиці, перекочуючись клубочком у сонячне сплетіння. Ілона вкотре подумала, що це на завжди і інакше бути не може. Цей біль і туга водночас з солодкуватим ароматом трояндового варення.
-Кицюнька, ну де ти ? Та ходи вже до мене. -ніжно промовив Вік, ніби бавлячись з котиком.
Ілона відпустила курточку, на мить замислилась і чемно пішла до кухні.


Цей спогад, як блискавична мить повернув Ілону до реальності і її думки повернулись до тих чортових черевичок.


-Так, слухай, ти не той во, бо я тобі знаєш що? –запитала вже не юна, але все ще красива подруга Ілони.
-Що? – відповіла Ілона своїй вірній подрузі дитинства – Меланії, яка ще з малку переконувала її, що голити ніжки це супер крута річ, бо хлопці повинні їх гладити, а слово гладити походить від слова гладкий. Одним словом, теорія Меланії таки справдилась і на цьому вона не зупинилась, а лишень смачно надувши у косметичному салоні губи, перейшла у наступ, насмаровуючи їх червоною помадою.
-Моя ти кішечка, викинь його з голови. Це ляп твого минулого, так би мовити раритетний відгук невдало перетравленого кінофільму про кохання. -повчала Ілону Мел.
-Ой, Мел…Ти не розумієш. У мене обітниця. Та чортова обітниця. І вона повернулась. – цілком впевнено відповіла Ілона.
-Ну ти мене накрутила, я ж тебе знаю. Як придумаєш щось, то повіриш. Ти ж доросла жінка, так би мовити мати, дружина, а в казки далі віриш, ще й вигадані тобою. -заперечила Мел, високо піднявши брови.
-Мел, я серйозно. – намагалась переконати подругу Ілона.
-Ну добре. Що ми будемо робити? – поцікавилась у Ілони Мел.
-Ми? – здивувалась подруга.
-Так тобі нічого не потрібно робити. -не припиняла дивуватись Ілона.
-О ні, ти мене знаєш, я добре орієнтуюсь у його тактиці і можливій стратегії. Мені він голову не заморочить. Одним словом прорвемось! -резюмувала впевнено подруга дитинства.


Коли Ілоні було чотири рочки вона почувалась дико самотньою і була уже тоді переконаною в тому, що на світі є коханий, який неодмінно врятує її від самотності і навчить цілуватись. Що там хлопці з дитячого садочка, не цікаво та й цілуватись з ними уже набридло. Одним словом хандра.
Поміж веселими дитячими днинами, проведеними з друзями у літню пору, коли червневий ранок одразу ж після теплого ліжечка огортає зеленим листям дерев, запахом трави, недостиглої аличі та вранішнього привітання дядечка Сивка, який виглядаючи з кабіни водія ВАЗу, підморгуючи дітлахам, вмикав зрошування вулиці водою, а вони нечемно втікали від бризкіток, весело стрибаючи і сміючись – Ілоні інколи бракувало Його. Хто такий Він вона ще тоді не розуміла, але в середині радісної душі дитини зароджувалось щось однозначно та переконливо важливе, що вона мусіла неодмінно віднайти, шукаючи поміж людей.
Одного разу прямуючи дорогою до магазину за черговою порцією морозива Ілона підстрибуючи та майже дістаючи гілля дерев зауважила маленького котика. Він біг по доріжці перетинаючи дорогу Ілонці. Вмить вона та котик зупинились та поглянули один на одного. Ілона зауважила на його тоненькій шийці металевий дзвоник. Подумавши мить Ілона вирішила, що котик буде належати їй і цей гарний дзвоник буде дзеленчати, коли її котик буде за нею чемно бігти, а Меланія буде їй заздрити і хтіти такого ж. Вона закликала його до себе, простягнувши до нього руки і він чемно, проте насторожено попрямував до неї. Ілона схопила котика на ручки і пообіцяла, що негайно купить і йому порцію морозива.


-Ти нечемний! Йди геть! -насварила Ілона Мурчика, який вкотре подряпав її руку, після тижневого переховування у кімнаті від мами і тата.
-Я однесу тебе туди де взяла! -гнівно заявила котику Ілонка.
Довго не думаючи, взяла котика і вийшла з дому. По дорозі ще раз погладила котика, подумала, зупинилась, спустила з рук на землю. Котик не оглядаючись, побіг у високу травичку на городі тітки Галини і сховався у своїй схованці, про яку цілий божевільний тиждень згадував, як про спасіння від маленької невгамовної дівчинки, яка чомусь була переконана, що він дуже любить їсти морозиво чи не щодень. Ілона і собі попрямувала до дітей, міцно стискаючи у руці маленький дзвоник, який нагадував їй про те, що турбота це так обтяжливо, але так цікаво, тримаючи у таємниці від цілого світу, турбуватись про когось, хто дуже хоче на свободу та змушений під тиском любові залишатись, не засмутивши того, хто так сильно та безнадійно любить.


Коли саме дитинство переступило поріг юності, Ілоні було незрозуміло, але її коліжанки чепурились та одягали підкреслюючі талію та груди речі, розпускаючи волосся по плечах та голосно і дзвінко сміючись, привертали до себе увагу цілого світу. Такою ж була й вона: веселою, щасливою, мрійливою та зухвалою.
Вона знала, що молодість буде завжди і її енергія невичерпна, а старість то є зовсім інший світ, який її мало цікавив і лише дратував, дивлячись інколи на неї помутнілими від часу сивими очима з вікна квартири бабусі Тамари, яка тільки те й говорила прицьмокуючи язиком, що у їхньому віці за такі коси мама б відлупцювала її паском та замотала б їх так туго у косу, що розплести було би й годі. На що Ілона завжди відмахуючись рукою, гучно реготала оббиваючи зелене, недозріле, щойно зірване яблуко об металеві поручні качелі для м’якості та соковитості та смачно його куштувала.
Після школи вона одразу ж бігла до Мел, такої ж кумедної і вигадливої, як Ілона. Меланію Ілона любила і могла б бути у неї вдома вічність. Там завжди снував дух затишку і сімейного спокою, без вимог і принижень, без необхідності утікати по кімнатам коли приходять батьки з роботи з невідомо яким настроєм. У Мел завжди були круті ляльки барбі – такі пахучі та красиві, а ще різні речі з Польщі, які Мел радо давала Ілоні одягати.
Меланію хлопці любили, за її шарм напевне, а Ілона любила хлопців – просто так.
Поміж усіх хлопців її божевільної школи вона завжди обирала хоча б раз у місяць когось, про кого можна було мріяти, як про недосяжну ціль та тихо страждати, переконуючи себе, що це Воно – неземне кохання, раз і на завжди, до кінця віків, у горі та радості. Кожен інший, немов наближав її до того неземного ідеалу, який точно спасе її від самотності. Прийде і поцілує. Розбудить сплячу красуню, а вона прокинувшись – подарує йому усю ніжність та любов, які вона так довго утримувала у собі. Ілона вже втомилась і вважала, що вона перезріла і вже давно час кохати і бути коханою раз і на завжди.


Дзвоник задзеленчав на шиї Ілони, коли вона заскочила у переповнений тролейбус №13.
-Фуф. Встигла! -сама до себе промовила Ілона.
-Ілоно?
Хтось низьким, оксамитовим баритоном промовив її ім’я та легко постукав по плечі.
Вона обернулась і не повірила сама собі.
-Вік? – наче безмовно, одними лише вустами промовила Ілона.
-Так. -усміхнувся юнак.
-Привіт. Ну ти… Я не впізнала тебе, а твої очі – вони ж у тебе сині були? -здивовано додала Ілона.
-Хахаха… Яка ти смішна. Вони завжди були зелені! -переконував Ілону юнак.
«Так зелені. Тепер зелені і ти інакший, немов гарніший і волосся темне, курчаве» -подумала здивована Ілона.
На мить їй видалось, що світ зник і навколо нікого не було. Лише вони. А раніше такого не було. Він був для неї просто Віктор. З коротким волоссям і їй зовсім не до вподоби.
-Приходь до мене завтра на день народження! – згадала Ілона про таку нагоду. – Мені шістнадцять буде. Бери з собою друга. Прийдеш?
-Авжеж Ілонко! Прийду. Радий був зустріти. – вигукнув Вік у відповідь на запрошення Ілони, яка ледь встигла висковзнути з тролейбуса на своїй зупинці.
Вискочивши з тролейбуса №13, Ілона подумала, що таки час ще є і для неї ще не настав кінець світу, адже завтра їй лишень шістнадцять, а вона вже святкуватиме його не сама, а з хлопцем, який можливо її врятує.


На святі було багато їжі і друзів. Усі активно переминали рогалики з трояндовим варенням, боячись що не встигнуть вхопити наступний.
-Мммм. Смакота. У твоєї мамулі золоті ручки. – сказав Вік. -Можна я приходитиму до тебе і наминатиму ці смачнющі ріжки, Ілоночко?
-Не ріжки, Вік, а рогалики. Приходь. – сором’язливо та кокетливо відповіла Ілона.
Потім він розповідав їй про гру на гітарі, своє навчання в інституті мистецтв, як любить він малювати і подорожувати у Карпати з наметом. Ілоні видавалось усе ніби зникло і були лише вони удвох та їх на диво однаково схожі інтереси.
Вік був високого зросту, але достатньо щоб Ілонка могла досягнути до його вуст для поцілунку. Темне злегка курчаве волосся каштанового кольору – спадало Віку на очі, ну точнісінько як у Тараса Чубая і Ілонка мліла, коли він поправляв його аристократичними пальцями з доглянутими нігтями, відкриваючи для огляду свої ледь примружені, ніби насмішливі великі, зелені очі. Та такі зелені, що коли дивишся у них, немов навколо настає літо і Ілона відчуває запах зеленої трави, який повертає її у дитинство. Але літо дитинства у її спогадах було ніжним, червневим, вологим і зелено-зеленим, а у його очах вона бачила літо спекотне, серпневе та спрагле. Чому, вона зрозуміє згодом, а в той вечір вона знайшла друга. Хорошого друга для душі і розуміла, що це взаємно і їй це лестило, бо вона була переконана, що натрапила на хлопця найкращого у цілому світі.
Вони домовились, що Вік зайде за Ілонкою і вони підуть у місто на морозиво, а ще зайдуть у арт магазин і Вік покаже їй які цікавинки там продають і які фарби він любить найбільше. Ілоні це все видавалось новим і цікавим.
Вона причепурилась біля дзеркала і як завжди усміхнулась собі, подивилась на свої вишневі від природи вуста, чорні як ґудзики оченята, кирпатий носик з легким ластовинням та з рештою подумала: «Красуня!»
Не забула й свій улюблений дзвоник, який майже ніколи не знімала, почепивши на тонку шию. Доторкнулась пальцем, ледь постукала і почула дзиииинь, згадала як завжди Мурчика і свою пригоду та вирішила що неодмінно його навідає, якщо він ще досі живе там у саду тітки Галини.
Життя видавалось їй таким необ’ємним у часі і світлим, що у неї з’явився інтерес до всього і вона захотіла побачити усіх кого знала і знає, і обійняти та розцілувати. Цікаво, подумала Ілона, це любов?


На дворі був травень 1996 року і щедро наповнені зеленим молодим листям дерева зводили з розуму від краси і відчуття, що незабаром літо і воно у неї попереду. Літо без шкільних уроків, без холоду і самотності, літо любові та цікаво проведеного часу. Нарешті життя наповнилось змістом та соняшним світлом. Так вона думала. Нарешті.
Вони удвох спускались вулицею Дорошенка, в напрямку стометрівки і весело сміючись, облизували Львівське морозиво у шоколаді на паличці. З замурзяними руками, вони попрямували до Матінки Божої і весело хлюпали один на одного водою, миючи руки. Те, що залазити за межі ґрат фонтану не дозволено, Ілона добре знала, але до цього часу вона не порушувала правил поведінки у велелюдних місцях, а у той день вона відчувала свободу і радість, і будь-які «неподобства» на думку перехожих, для неї не мали великого значення, адже у її серці було щось квітуче, яскраве, що любило усіх і усе і дарувало прощення усім хто їй робив зауваження.


-Та невже?!!!! -здивувалась Ілона.
-Так! -відповів Вік, в один зі спекотних весняних днів кінця травня на запитання Ілони про можливість ним відчувати, а не лише бути другом.
Це був провал, катастрофа і кінець усьому.
Після весело проведеного часу у лісі, під пісню Zombie гурту Cranberries та куштування запечених сардельок з цибулею, йдучи разом додому, вона таки насмілилась і запитала, бо незвична поведінка щодо неї ввела її у ступор і не давала можливості визначитись, як вести себе далі і жити. Вона звикла, що нею захоплюються, а тут таке правдиве, товариське відношення, аж щемить у голові від такої пораненої та влученої у прямісіньку ціль пострілом відповіді гордині.
«І що вона собі думала?! Уявила, що вони пара і він, як і усі упаде до її ніг. І навіщо вона сказала, що їм більше не варто бачитись, навіть залишатись друзями? Як вона буле далі жити?» Усі ці думки полонили її мозок три дні та три ночі, допоки вона не злягла, вперше у житті, з легкою хандрою, вирішивши для себе, що таки буде жити вірою, що в один прекрасний момент Він зателефонує і признається їй у коханні.
Такі думки-мантри невдовзі стали змістом її життя і вона продовжила жити. В один чудовий, як вона зрозуміла пізніше, сонячний день, Ілона вкотре, лежачи на дивані та слухаючи як веселі голоси на дворі радіють життю у своїй дитячо-юнацькій порі, на відміну від неї, почула телефонний дзвінок. Слухавку підняла мама і закликала Ілону. Ілона зірвалась з ліжка і побігла, відчуваючи надію і тверду віру в те, що усе сталось саме так, як вона планувала, витримуючи паузу у побаченнях і усе спрацювало так, як спрацьовує завжди з таким примітивним хлопчачим сприйняттям дівчини – коли вона легкодоступна. Тепер він оцінив її і передумав. Буде довго вибачатись і просити побачення з нею.
-Привіт. -проговорила, взявши слухавку Ілона. -Звісно що зайнята. Ну добре. Приходь. До зустрічі.
Ілона видихнула і од щастя потерла носа своєму маленькому, біленькому, пухнастому песику, який гордо рявкнув на Ілону і втік, облизуючись та пчихаючи своїм мокрим чорним носиком.
Віктор прийшов за декілька хвилин. Легкий, невпевнений натиск на дзвоник. Віктор вичікував за дверима загального коридору коли йому відчинять
Ілона відкрила двері коридору і враз золотисте сяйво засліпило їй очі. Віктор заступив захід сонця і був у епіцентрі того сяйва. Те, що усе було занадто серйозно, вона зрозуміла у ту мить і мить народження її Ідола вона акцептувала радісною думкою: « Що від сьогодні він її Бог і вона більше ніколи нікого не полюбить!»
Цього було достатньо у ту мить, щоб свою внутрішню віру і клятву відпустити подумки у простір Всесвіту взамін лише на те що Він є і Він прийшов до неї без обіцянок та пробачень. Ця чортова Обітниця…


Ілоно! Ти так наш hause спопелиш! Чому знов палиш? Ти знову з Мел зустрічалась? Знову погані звички? -увійшовши до кімнати сказав Серж, забравши зі столика попільничку з недопалком і не очікуючи відповіді побіг по її улюблений сік до кухні. Повернувшись, присів навпопічки, поцілував її і вклав у руки прозору шклянку з помаранчевим соком. Ілона вкрита теплим пледом, напівзгорнута у калачик згадала, що вона задрімала і зникла з реальності на декілька хвилин, але повернувшись у спогади, немов знову пережила усе те, що вона давно поховала на дні своєї багатостраждальної душі, яка відродилась завдяки вірі у свого чоловіка, який насправді умів любити і не лише її, а просто умів і намагався навчити і її бути щасливою.
-Напевне я погана мама. Діти у садочку та школі, а я тут сплю. -сумно вирішила для себе Ілона.
-Добре мала. Щось з тобою не те. Може захворіла? -стурбовано запитав Серж. -Ну відпочивай. Йду за малими.
Серж піднявся та попрямував до коридору.
-Серже, я хотіла… -Ілона вдивлялась у Сержеві очі і бачила тугу, проте розуміла, що так, як тужила колись вона не зрівняється з найбільшою тугою світу та не дозволить їй співчувати будь-кому, та зупинила свої думки, промовивши:
– Купи мені Швепс. Ок?
-Звісно. -чемно відповів Серж. -Я пішов.
Ілона помилялась та залізна завіса, якою вона уже давно відгородила себе від болю не давала їй змоги співчувати навіть найріднішій у світі людині – її Сержу.
Серж так швидко вислизнув, що Ілона не встигла зауважити підвищену вологість у його очах. Чому не сказала? Як завжди, вважала, що і так зрозуміло, що він чудовий чоловік, батько і вона його любить. А страждати, говорити про це… Це вона вже давно пройшла… Слова, слова…Бла.бла.бла.
Серж вийшов на вулицю закутаний чорним шаликом Zara – заплющив очі, зробив вдих і видих, витяг з внутрішньої кишені пальто цигарку-самокрутку і смачно запаливши та затягнувши цигарковий дим, випустив його довгим видихом з усіма, як він уявляв, важкими думками та негараздами, які він подумки відбирав у Ілони. Затягнувся ще раз і сумно видихнув свій нереалізований потенціал на сьогодні, який він щодня відкладає подумки на майбутнє, де буде безперервно литись увага і любов його коханої Ілонки і вони обіймуться та довго стоятимуть так, допоки усе тепло, яке є у їх серцях не витіснить холод образ, розчарувань та нереалізованих сподівань.
Викинувши недопалок, він заховав чим по далі носа у шалик разом з непотрібними важкими думками і пішов як завши по малих.


«І в горі і в радості… Уууууу… Уууууу… Чуєш? єшєшєш? Хахаха …ха…ха…»
Вони божеволіли від кохання, зранку до пізнього вечора. Голодні, схудлі – гуляли літніми парками Львова. П’янкі аромати квітів, перемішувались з запахом його тіла і парфумів. Вони цілувались, сидячи на лавках для закоханих, переплетені в обіймах і лише мить розлуки викликала такий неймовірний фізичний біль, що вони ще сильніше пригортались одне до одного і більше ні про що не замислювались, лише про насолоду миті близькості чи то душевної, чи то фізичної уже було байдуже.
З часом їх щоденні зустрічі перетворились на ритуал та відчуття швидкоплинності часу і коли приходив вечір – розлука видавалась тим страшнішою, чим швидше вони розходились по домівкам. Ілона давно забула про своїх подруг, про те що їй цікаво і ким вона хоче бути коли завершить навчання у школі. Вона й зовсім забула, що відсутність апетиту це погано, бо вважала що закохані ситі коханням, а рай може бути і в наметі, лишень би з коханим.
Таке самозречення з часом стало звичним станом Ілони і вона почала замислюватись над їх майбутнім і дивний страх утрати, як зворотній бік медалі безнадійної закоханості, постійно намагався закрастись у її серце, шукаючи шлях через незрозумілі для неї думки. У такі миті, вона ще сильніше пригорталась до нього і вони довго удвох вдивлялись у далечінь.


«-Ти мене любиш, Вік?
-Люблю Ілонка, моя Ілонка.
-А ти?
-Люблю. Сильно – сильно. І буду любити завжди. Віриш?
-Вірю….вірю….вірю.»


-Мамо, а чому у крокодильчати мама така зла? Бо вона зелена? – запитав у Ілони Михайлик і до за поглянув на неї своїми великими чорними оченятами, переповненими незліченною кількістю запитань.
-Ти мій чомучка малий. -відповіла усміхнувшись Ілона. -Мама у крокодильчика не зла, вона просто його захищає. Зубками клацає і усі втікають. Спи малий.
Ілона поцілувала Михайлика у щічку і поглянула на старшого. Той уже давно хропів.
«Мої солодкі дітки» -подумала Ілона і тихенько вийшла з затишної дитячої кімнатки у не менш затишну кухню де за столом сидів такий рідний і такий зрозумілий їй чоловік, який за дивним збігом обставин став її супутником та ангелом охоронцем у житті. Вона досить часто замислювалась чому вона так пізно зустріла його.


-Мел, я от що думаю. Коли мені було шістнадцять, мені видавалось, що мене може врятувати лише Вік, але Вік був моєю небезпекою і я була у петлі, у петлі часу. Я повинна була неодмінно з усім справитись сама – без Сержа. Він не зміг би мені допомогти. Знаєш чому? -запитала у Мел Ілона.
-Чому, стара? -насмішливо запитала подруга.
-Бо йому було лишень шість років.-відповіла Ілона.
-Я щось не втямила. -не вгамовувалась Мел. -Тобі не допоміг Серж, бо йому було шість років? А ти що його уже тоді знала? Я щось не пам’ятаю. Ну ти й збоченка. – реготала Мел.
-Боже Мел! Припини знущатись! Ти все розумієш, але матеріалізуєш усе аж занадто. У мене важкі часи – криза середнього віку, що не бачиш? Ще ті черевички не налазять уже ні на ліву, ні на праву. А як гарно я в них витанцьовувала колись. Струнка була. -згадала Ілона і поправила свою коротеньку гривку.
-І дурна! -вигукнула Мел.
-Мел!!! -ображено зупинила її Ілона.
-Ну добре, добре. -заспокоїла її Мел. -Де ті твої черевички, неси їх.
Ілона побігла у комору і переглянула усі коробки з взуттям, допоки в закутку не віднайшла те, що потрібно. Вона витягла бурштинові оксамитові черевички, які нагадували черевики з бабусиної юності, але колір їх був особливий –осінній, гарячий, насичений і магічний. На блискавках черевичок було по два металевих дзвіночка, які дзеленчали, ударяючись один об одний. Вона здмухнула з них пилюку і гордо понесла до Мел.
-Ваааау! Це просто Коко- бешамель! Тільки не кажи, що ти в них гуляла зі своїм пройдисвітом. – Знову не могла заспокоїтись Мел та насмішливо зачіпала словами Ілону.
-Мел.Ти знову? -заступилась за себе Ілона.
-Ну що? Будемо сидіти і молитись на них чи щось з ними таки зробимо? Наприклад натягнемо тобі на ногу? -засвітились зацікавлено очі у Мел.
-Я не думаю, що це варто робити. -відповіла Ілона, сумніваючись у своїх словах.
-То в чому сенс ? -запитала Мел.
-Сенс у їх цінності та спогадах. –відповіла Ілона та замислено поглянула у далечінь синього неба крізь вікно.
-Круто. Ти тут помедитуй, а я піду випалю цигарку і повернусь. -сказала Мел, встаючи. Після чого поправила спідницю на своїх крутих стегнах та попливла на балкон смалити.
Ілона оглянула черевички, покрутила у руках, поклала один на підлогу, інший, розстебнувши також оглянула в середині і спробувала натягти на ніжку. Черевичок Ілона легко нанизала на стопу і з цікавістю застебнула блискавку та поправила дзвіночки. Щось у середині заважало і Ілона потрясла ніжкою та спробувала встати, але щось таки потрапило у середину і це щось неодмінно потрібно було витягти, бо воно заважало Ілоні насолоджуватись миттю спогадів. Вона гнівно поклала стопу на коліно іншої ноги і розстебнула черевичок. Витягла ніжку і спритно намацавши щось чужорідне, витягла з середини черевичка. Це був складений у четверо папірець, затертий часом, але ще досить пристойного вигляду. Ілона розгорнула його і завмерла.
«Як він міг? Чому мовчав? Як так?» Подумала Ілона.
Ілона ще раз перечитала текст та сховала його у кишеньку свого кухонного фартушка, почувши, як Мел повертається кахикаючи залишками цигаркового диму.


-Ілоно, я їду вчитись у вересні до Італії. Мені батьки знайшли заклад і хочуть щоб я поїхав. Я буду педагогом. -констатував факт Віктор.
-Вік, це неможливо. Я загину без тебе. Це жорстоко. Я не хочу, не відпущу тебе! – налякано відповіла Ілона.
-Я мушу Ілоно. У нас попереду ще ціле літо. Потім я буду приїжджати до Львова щомісяця і у нас буде ще одне, вже наступне літо, а потім навчання завершиться і я повернусь. –заспокоював Ілону Вік.
-Віііііік… -безнадійно зітхнула Ілона.
З того моменту відлік її життя розпочався у зворотньому напрямку і вона в очікуванні розлуки, щодень намагалась заглушити невимовну тугу ще сильнішими обіймами та більшою кількістю проведеного часу разом.
Одного разу, Вік мав призначений візит до стоматолога і ледь не поплатився зубом, так не хотіли вони розлучатись у той день. Та швидко повернувшись – вони сховавшись від усіх у ароматній траві, тішились ще дужче зустріччю після такої здавалось довгої розлуки.
Ілона не замислювалась до зустрічі з Віком, що може бути, якщо пара розлучається. Їй видавалось, що ні зради, ні розлуки не існує, адже спасіння і полягає у тому, що Ілона буде спасена від самотності, тому питання розлуки, яке постало перед нею і яке вона не допускала, коли вони ще були разом , ні на мить – вона не могла вкласти у шухлядку у своїй голівці під назвою розуміння. Будь-які думки на цю тему, викликали хворобливе стискання у місці сонячного сплетіння і неможливість дихати та такий дикий страх, немов вона мала б попрощатись з життям. Але страх смерті її так не лякав, як страх розлуки.
Ілона вірила Віку, тому думки про ревнощі чи зраду вона взагалі не допускала і не сіяла жодного зерна зневіри у своїй світлій та щирій від любові душі.
Одного разу вони весело бігли по алеї однієї з стареньких вулиць міста і почули гучні крики та музику з одного з будинків. Новий власник магазину проводив гучну рекламу антикварних речей і вони весело та з цікавістю підбігли до нього, щоб побачити, що він такого цікавого продає та заради чого зчинив такий галас.
Сивий дядечко, з довгим горбатим носом тримав у руках дві мідні тарілки і гучно ними гримав привертаючи до себе увагу. Вони підійшли до нього і побачили, що на вітрині магазину залежалась ціла купа непотребу. Ілона подумала, що лише з віком старші люди мліють від збирання непотрібних речей і дивним чином знаходять для них місце у домівках, а дядечко Ромко- сусід взагалі поскладав купу непотрібного мотлоху у машину, яка для того і стоїть у дворі, що слугує йому за шафу, яку він відчиняє хіба, щоб перерахувати чи усе на місці, бо місця там уже й нема. Ілона знала, що вона не така як він і їй це не цікаво, бо хотіла чим швидше зникнути з цієї не затишної вулиці і сховатись з Віком, як завжди, десь в парку та цілуватись досхочу допоки на дворі не стемніє. Проте, дядечко зупинив свій гуркіт і усміхнувшись, весело та хитро погойдав головою у різні боки.
-Ви щось шукаєте молоде паньство? -запитав він та не дочекавшись відповіді продовжив. -Знаю знаю. Можете не відповідати. Молоді, закохані, гарячі – усе життя по переду! Може зголодніли? Пити хочете? Така спека на дворі. Серпень на носі. Заходьте – пригощу пиріжками, які моя Мартуся мені сьогодні наготувала і зроблю чаю. Чай у спеку дуже помічний, а закоханим особливо, бо дає силу і віру, заспокоює думки.
Вік та Ілона такі були голодні, що і чай їм видавався найсмачнішим напоєм у світі у той момент та й цікаво стало, що там у середині, що досі ще існує ця крамничка, не дивлячись на старі та непотрібні речі.
Вони сором’язливо увійшли до затемненої зали двоповерхової, як виявилось, крамнички з маленькими оглядовими віконцями на другому поверсі, які Ілона одразу і не зауважила. На другий поверх зали, з обох сторін, вели круті, дерев’яні, гарно оброблені сходи, а по центру другого поверху звисала чудова великогабаритна люстра, схожа на прикрасу її прабабусі, яку вона у дитинстві розглядала у тітки, допоки гості наминали їжу за столом. По півколу зали стояв величезний, у вигляді півмісяця, різьблений стіл, кольору вишні, у якому були зашклені ніші, а за шклом виблискували неймовірної краси ювелірні прикраси, які де -не -де потемніли від часу, але ще досі не втратили своєї краси. На стіні, яка була розмальована у східному стилі були почеплені картини з панянками, які у всій своїй красі мило усміхались, сором’язливо, приховуючи своє тіло легким та напівпрозорим одягом. Ілоні стало соромно і вона прийнялась шукати очима щось на чому можна сконцентрувати увагу. На постаменті у закутку, посеред різних речей та одягу стояли дивного, теплого кольору черевички, а на них вмостившись спав м’якенький, пухнастий, рудий котик. Ілонка згадала Мурчика і усміхнулась. Щирий дитячий спогад огорнув її серце і вона віднайшовши очима Віка – подарувала йому щойно відчуте тепло поглядом, випускаючи з очей амурчиків. Вік усміхнувся і обійняв Ілону. Сивий дядечко запросив їх сісти за овальний столик, який таки призначений для відвідувачів та побіг готувати їм чай. Вік та Ілона, користуючись можливістю поцілувались та від радості, що хоч щось перекусять, очікували старого. Торговець приніс щойно зварений зелений чай у заварничку та два білих порцелянових горнятка на тарілочках. «Теж певно антикварні» -подумала Ілона. І звісно ж приніс пиріжки ароматні та пухкенькі на вигляд.
-Пригощайтесь! Юні друзі. -гордо анонсував початок трапези дядечко.
-Мммм. Божественно. -промовив Вік, запхавши до рота цілий пиріжок. -Ще м такого не їв.
Зухвальство Віка Ілоні було відоме і вона любила це зухвальство, бо любила Віка, тому будь – які його риси акцептувала, як божественний дар, критично оцінюючи усіх, хто був не схожий на нього.
-І давно ви знайомі, друзі мої? -запитав дядечко.
-Достатньо, щоб батьки відпускали нас разом. -самовпевнено заявив Вік.
-А ти? -запитав несподівано Ілону дядечко.
-Я? Я… -знітилась Ілона. -Мені видається, що ми знайомі Завжди. Тобто, так давно, що я не знаю. -засоромилась чомусь Ілона.
Дядечко усміхнувся на диво хитро і запропонував їй скуштувати пиріжок. Ілонка схопила і сором’язливо відкусила шматок.
Вона була така ніжна і красива, а ще красивішою була її душа, що товговець на мить замилувався і подумав, що конче повинен щось подарувати їй таке, що б зробило її щасливою, не залежно від обставин. Він поволі встав і підійшов до котика, погладив його, котик потягнувся розчепіривши свої кігтики, відкрив мордочку та смачно позіхнув. Торговець легко його поплескав по спинці і той зіскочив з черевичок, потираючи спинку об постамент на якому він щойно спав. Дядечко помилувався черевичками, подумав і акуратно узяв їх обома руками та попрямував до Ілони та Віка.
-Маю пропозицію! Шановне паньство! -несподівано заявив сивий дядечко.
Його чорні, як вуглики очі блищали на диво загадковим вогняним блиском, який манив теплом та довірою та одночасно відштовхував, таким занадто обпікаючим теплом, що хотілось перевести погляд та перепочити.
«Цікаво» -подумала Ілона. «Певно хоче втюхати старі тряпки. Ну ну».
-Моя люба Мартуся дуже любила носити ці черевички. Коли ми були такі ж юні як і ви. Ці черевички нам подарував дідусь, якому ми допомогли донести торбу до його дому. Він запросив нас у гості і подарував цю річ. Ми не могли йому відмовити, бо він хотів нам віддячити, а такий був бідний, що більш нічого не мав. «Черевички» – він сказав «чарівні, вони завжди будуть новенькі, лиш потрібно продовжувати любити, до останньої краплини любові у душі і коли остання краплина от-от зникатиме – серце повинне наповнитись новою порцією любові і тоді життя триватиме. Колись вони стануть у пригоді і з’єднають те, що з’єднати неможливо, будуть причиною того, що не є випадковістю. Любі мої, випадковості не існує, бо усе у світі закономірно. І там де сьогодні зароджується щось нове – завершується старе, а там де щось завершується – завше зароджується щось нове. І немає цьому кінця, бо є лише круговерть. І круговерть ця – любов».
«О Боже, що за нісенітниці несе цей дядечко» -подумала Ілона. «Потрібно узяти ці черевички і забиратися геть звідсіля.»
-Дякуємо Вам дуже, але ми не можемо їх купити. – намагалась відхреститись Ілона, а Вік у той час продовждував смачно їсти.
-Ні. Ні. Не переймайтесь. Я вам дарую. Це дар. -сказав захоплено дядечко.
-Дякуємо. І нам вже час йти. Вибачте. -Ілона гнівно подивилась на Віка і Вік винувато, поглянувши на рештки пиріжків, піднявся та чемно приготувався до прощання з дядечком.
Вони прийняли цей дар, точніше як вважала Ілона – вона і нарешті вийшовши з прохолодної крамниці на спекотну вимощену бруківкою вулицю, узявшись за руки – пішли у сторону Високого Замку на зустріч обіймам та поцілункам.
Дядечко довго вглядався у далечінь, проводжаючи їх поглядом і прозора сльоза чи то відгуком на радість у душі, як спогад про чисте та шалене кохання, яке буває хоч раз у кожного у житті, чи то з жалості та відчуття провини, що не зміг вберегти хоч трішки мудрістю від можливого болю, що є неодмінним супутником такого прекрасного самозречення цих юних та чистих сердець – покотилась по лівій щоці та краплею торкнулась того місця де кожна жива істота має серце.
Охоплене сонячним сяйвом втомленого сонця вечірнє місто, було невимовно-гарним. Сонце поволі котилося за обрій, віддаючи останні помаранчево-червоні відблиски, як дарунок прожитому дню, верхівкам старих будівель, що мовчки приймаючи цей дар, вже декілька століть підряд, викликаючи відчуття мовчазної згоди та мудрості дивляться на перехожих. Шепіт листя, котрий тихесенько де -не -де перелітав з дерева на дерево, повернув Ілону у реальність і вона відчула легеньку прохолоду, що торкнулась шкіри та притулилась до Віка. Вік, дивлячись замислено у далечінь з оглядового рівня Високого Замку, чмокнув Ілону у чоло, притулив до себе та огорнув частиною свого теплого светра. Їхні тіла та аури так міцно сплелись, що вкотре це дало поштовх шаленої любові та туги одночасно і вони міцно сплелись у поцілунку, обпікаючи один одного сльозами, які з’явились несподівано з очей, як відповідь на вже таку близьку розлуку.
Взаємне порозуміння і гостра залежність від фізичної близькості час від часу лякала Віка, адже він звик мислити раціонально і завжди готував себе у житті до будь-якої ситуації, з якої неодмінно він повинен мати запасний вихід. Ілона ж, довірившись повністю лише одному варіанту подій, які з ними відбуваються, зовсім не готова була до вирішення та прийняття будь-якого іншого варіанту їх зв ‘язку, оскільки і не замислювалась, що може бути усе не так як є і ця віра була настільки непереможною, що повністю відвернула її увагу від можливої небезпеки. Будь-які контакти з рідними та друзями вона припинила, проводячи час лише з коханим, адже будь-які настанови про те, що їй слід бути обережною у своїх всеохоплюючих почуттях, її страх як дратували і вона вважала, що ніхто з порадників ніколи нічого подібного не відчував, а тому і радять всілякі дурниці.


-Ілонко, знаєш я б можливо нічого не робила і не допомагала б тобі, але сама розумієш, як міцно я тебе люблю і яка ти мені рідна, ми з тобою з дитячих років усе разом переживали. Я дратуюсь. Вибач….Але я відчуваю, що ти щось приховуєш від мене. Так? -ображено виклала усе, що наболіло Мел і навіть спогад про смачний перекур на вкритому снігом холодному балконі не допоміг їй заспокоїтись. -Ти ніколи нікого не слухала і завжди вирішувала усе сама. Ти вважала, що приймаєш вірні рішення, а потім страждала так, що усі землетруси і виверження вулканів не зрівнялись би з тією руйнівною силою, яку несли тобі страждання. Але ти Ілонко живуча! Я вкотре вражена, як тобі вдається вийти з важких ситуацій, хоча я вважаю що вона в тебе була одна і невиліковна, і не зійти з розуму, а потім ще й отримавши бонус від життя у вигляді Сержа та дітей – жити так, що можна позаздрити. -видихнула Мел.
-Ммм. Ти як скажеш…Я теж люблю тебе, Меланіє, тільки любити ще когось окрім одного я навчилась лишень після народження донечки. Ти ж знаєш. Материнська любов всеохоплююча і вона мене врятувала, витіснивши відчуття самотності та непотрібності у цьому житті. Самозречення, як виявляється, буває різним і Пані «Відповідальність за маленьке життя» це довела мені настільки достатньо, що тепер я розумію, що черевички це лише символ, який хотів мені донести сивий торговець та чути тоді його моє серце готовим не було. Не було. -зітхнула Ілона і витягла з внутрішньої кишеньки фартушка папірець, який залишив на прощання Вік, коли вирішив розірвати стосунки, після року навчання у Італії і уже приїхавши на літні канікули додому.
«Я завжди любитиму тебе, але ця любов мене дусить, не дає зробити подих. Я хочу легкості, простоти, хочу радіти життю, а не страждати щодень від розлуки. Носи ті черевички і згадуй мене хоча б колись. Ти була у мене перша і полюбив я вперше, а перше кохання сама знаєш – нещасливе…Пробач».Вік.
«Дивно» -замислилась Ілона «Не хочеться плакати, а так напевне було б боляче це читати тоді, коли розлука була гострим лезом жорстокої долі».
Зрештою те, що відбулось тоді навряд чи будь-чим можна було б перевершити у силі страждань. Тому Ілона згорнула папірець і викинула у смітник.
Рішення уже було прийняте і з минулим вона зустрінеться, хоч як би не складались обставини та як би її не просила Мел. Ілона не знала на скільки близькою була можлива прірва, але вона нічого не боялась, бо цікавість переборола страх зустрічі з минулим та відродження залеглих золотом на дні душі почуттів.


Він снився їй щодня і щоночі. Щоранку, прокидаючись вона ще не розплющивши очі – плакала, ридала і не вставала з ліжка, допоки не розболиться спина. Гарячковий стан страждань так заполонив її думки і тіло, що вона не орієнтувалась у часі і подіях, які відбувались навколо. Вона точно знала що Він розважається з друзями та подругами, адже за рік розлуки відбулось щось, що вилікувало його від залежності, на відміну від Ілони, яка чемно чекаючи його з навчання молилась на перший день літа, який у її мріях та думках вони неодмінно зустрінуть разом та тримаючись за руки – підуть кудись, гуляючи поміж зелених дерев, на зустріч майбутньому і новому витку їхнього шаленого кохання.
Дні тяглись, як стара несмачна жуйка, час зупинився і Ілона відчувала біль прожитого життя. Вона готова була бігти до домівки Віка і згорнувшись калачиком – лежати під його дверима, чекаючи допоки він прийде і впустить її. Їй байдуже було на її гордість бо інстинкт виживання був сильнішим за гордість і цей інстинкт диктував їй лише одне: «Ти виживеш, виживеш – лише якщо Він буде поруч.» Це був кінець. Маленька смерть. Її маленька смерть.
Шість місяців туги сіро-білих днів, впродовж котрих вона у чорному вбранні з темно – сливовими вустами блукала по місту в пошуках минулого.
На початку це було палаюче, спекотне та гарячкове літо терпкого звикання до світу в котрому вона жила, але тепер вона, як викинута рибка на берег хотіла повернутись у океан.
Нічого її не цікавило у її сімнадцять років, її тіло розквітло та було готове до життя, проте її душа немов померла і тіло привидом у своєму холоді та самотності шукало притулку під одіялом з бажанням скрутитись калачиком і не відчувати цей дикий дисонанс між темною убитою горем душею та таким прекрасним, яскравим та сонячним літом, яке ще рік тому було символом її щастя.
Потім літо плавно перейшло у осінь і сумні осінні днини нагадували, що у літо вже не повернутись, а після осені прийде зима. А Віка вже безповоротно втрачено, бо час, який вони були у розлуці підтвердив його рішення і остаточно розвіяв надію у душі Ілони, що усе ще повернеться. Вона подорослішала і зрозуміла, що вижила, але їдкий смуток оселився у її колись веселій вдачі і вона тихо проживала свої юні роки, найкращі роки найкращої у світі дівчинки та нікому, зовсім нікому непотрібної.
-Ілона хворіє, але заходь. -сказала мама Ілони черговому прихильнику, який прийшов навідати її, бо вже не міг дочекатись коли її побачить.
Ілона не зважала ні на нього, ні на інших хлопців, які приходили у гості, адже усіх їх просто не сприймала, як персонажів, які можуть замінити Віка. Це було неможливо. Ніколи! На завжди! Проте, хлопці дивом наввипередки вишикувалися під її під’їздом і намагались витягти її зі своєї мушлі на світ Божий – радіти життю і їм також на радість.
У жовтні 1997 вона злягла з ангіною і майже тиждень нічого не їла, а лише плакала. Тиждень важкої хвороби був часом коли вона зрозуміла, що щось зробила не так, за що її покарано і вона проходить період очищення. Думки полонили її голівку і вона намагалась поєднати усі події та зрозуміти зв’язок між часом безвідповідальної, легковажної юності та важкої депресії, яка завершилась важкою формою хвороби.
Після розмови з Ілоною її прихильник з яким вона декілька разів гуляла містом, зі сльозами на очах вийшов з її дому. Мама Ілони сумно провела його поглядом, погойдала головою і мовчки зачинила двері. Ілона торжествувала і їй огидно було водночас. Усі ці нюні, слова кохання, зізнання, усе це так низько і далеко від того ідеалу, яким був Вік. Такий недосяжний та мужній і так сміливо покинув її, кохаючи. Однак Ілона згадала, що він ворог і не варто його ідеалізувати, а тому побажала усім хлопцям в тому ж числі Віку чемно йти гуляти. Піднялась з ліжка та побачила з вікна своєї кімнати свого відвідувача, який ледь тримаючись на ногах поплів до свого дому, або ж… Та ну його… Нехай котиться… Ілона увімкнула на старенькому магнітофоні касету з польською піснею і голосно заспівала в ритм пісні: «Niech żyje wolność, wolność i swoboda Niech żyje zabawa i dziewczyna młodа!»


Її мрії давно втратили сенс і коли один раз у місяць вона відкривала черговий номер журналу Наталі, ті миті захопленого читання розповідей про жіночі долі відволікали її від пустоти, яка переповнювала її душу, що перестала відчувати гострий біль, перейшовши у стадію постійного ниття за втраченою частинкою душі.
Ілона навчалась на факультеті міжнародних відносин Національного Університету ім.І.Франка. Поволі час добігав її повноліття, але вона уже давно подорослішала і будь-які святкування ворушили її приспані почуття, тому вона з сумом згадувала, що скоро прийде цей торжественний день і вона знову буде довго і гірко плакати, сховавшись від усіх охочих її привітати.
Золота осінь єдиним затишним клубочком підтримувала вогник життя у її втомленій душі. Вона часто насмарувавши вуста сливовою помадою у чорному капелюшку, самотньо прогулювалась по місту та парках, в яких ще влітку минулого року, немов сто років тому вона з Віком проводила такий дорогоцінний час і в спогадах залишились лише їх силуети. Дивно, але Ілона не могла згадати рис свого коханого, так боляче вона пережила розлуку, стерши з пам’яті усе, що завдавало їй невимовного болю. Ілона часто дивилась на ті черевички і їй видавалось, що вони стали ще красивішими і що якщо вона одягне і пройдеться ними осіннім містом – вона зустріне того коханого, якого втратила, але ж розуміла що ним є вже зовсім інша людина, яка зрадила, покинула. Тому черевички самотньо продовжували відлежуватись у темній комірчині зі схованим у середині папірцем- посланням від Віка. Ілона чи не щодень запитувала себе, закидаючи запитання у простір думок – чому він покинув її. Здогади Ілони зводились лише до того, що він поганий і крапка. Він зробив боляче і крапка. Він ворог і крапка. Але біль, який завдавали ці думки був нестерпним і вона намагалась не аналізувати, тому і не замислювалась над дійсною причиною розлуки.


-Доброго дня. Ти телефонував мені? Я не могла на той час повноцінно розмовляти, але готова тобі подарувати черевички. Можемо зустрітись біля пам’ятника Міцкевичу. -у Ілони тремтів голос, але вона продовжувала.-Чекатиму тебе о 14:00 завтра. -швидко вимовила на одному подиху та поклала слухавку.
-Ну що ж. -сказала Мел. -Назвалась грибочком – лізь у кошик. -та міцно обійняла подругу.
Побачення, яке вона неодмінно повинна була пережити і розставити усі крапки над І, не потрапивши під вплив та маніпуляції Віка та остаточно завершивши та закривши главу її безнадійної колись любові от -от мало настати. Ця зустріч повинна була відбутись. Ілона її не очікувала, проте усе – логічно, адже неспокійній душі важко жити щасливо і нещасливими є поруч інші. Вона піде і поговорить, дізнається, запитає себе що відчуває. Вона вірила, що кохає Сержа і свою сім’ю. Усе решта не важливо. Усе решта є надбанням вічності, але пробачити можливо лише так – поглянувши небезпеці у вічі і повіривши у свою силу, любов’ю розтопити лід.
-Ох мамочко. Ілоно ти просто Шекспір. Я прикрию тебе, але не дай Боже ти поволочишся за цим вертихвостом. Дітей твоїх виховувати і доглядати не буду. -погладила по голові Ілону Мел.
-Мееееел!!!!! -відреагувала Ілона на гострий сарказм Мел.
У суботу Ілона прокинулась з відчуттям хвилювання, відсутності алгоритму дій та непередбачуваності подальших подій та не могла зрозуміти своїх почуттів, які приховав у собі страх.
Ілона задумливо підійшла до дзеркала і подумала, що їй байдуже що у дзеркалі вона бачить зрілість, розважливість, мудрість, спокій, адже у душі вона дівчисько шалене, зухвале та таке що вірить у велике кохання.
Вона вийшла з дому закутавшись у тепленьку шубку та сховавши волосся під комір, залишила лише його частину на зовні. Сніг спадав м’якими білими сніжинками і Ілона на мить зупинившись, поглянула у небо. Заплющила очі і відчула як сніжинки спадають їй на вуста, уявивши, що це Вік припав до неї вустами. Отямившись подумала, що хоч це і романтично, але поцілунок був холодним, потрясла голівкою і вирішила йти до своєї мети надалі без ліричних відступів на втіху минулому.
Вік стояв у чорному кашеміровому пальто з високо піднятим коміром, примружившись та паливши цигарку. Цигарковий дим разом з парою, які виходили з його вуст огортали його сивим туманом і Ілона подумала, що їй радісно його бачити. Ілоні захотілось зупинитись та сховатись, поспостерігавши за Віком досхочу перш ніж вона увімкне свою високомірність та неприступність і удавану байдужість. Також їй дико захотілось кинутись Віку на груди і розплакатись так, як ніколи в житті, розповівши усе, що наболіло і те, що вона пережила у ті важкі для неї місяці звикання до самостійного без Віка життя, але знову згадала, що Вік ворог, а другом є її чоловік. Перевела подих і попрямувала на зустріч невідомому.
-Ну привіт! -тривожно та радісно сказав м’яким тремтячим голосом Вік. «Невже скучив та любить» -подумала Ілона і її самовпевненість перегорнула сторінку тривоги першої зустрічі.
-Куди підемо? -запитав Вік.
-Ну точно не у парк! -на диво радісно та жартівливо почувала себе Ілона.
-Я радий тебе бачити… Дуже, Ілоно… –промовив Вік.
«Ілоно».
Вона знову почула своє ім’я з вуст, які видають такі чарівні звуки оксамитового баритону і закрадаються цілющим бальзамом прямісінько у рану на серці, загоюючи, зцілюючи та даруючи віру що все буде добре.
Вони вдивлялись один одному у очі і шукали відповіді ким вони є у цю мить, проте Ілона голосно заявила:
-Вік, а ходімо до нашого сивого дядечка. Можливо він ще у повній силі і гаратає своїми тарелями.
-Ну пішли як скажеш! -прийняв виклик Вік.
Вони поволі пішли поруч, майже рука в руку, засніженими вулицями у пошуках старої крамниці, відтягуючи час для серйозної та виснажливої розмови.
Віднайшовши те місце, вони побачили ту ж крамницю, але зачинену і спустошену часом. Старі вітрини були закидані непотрібними речами, які тягарем лягли на серце Ілони, коли у спогадах промайнули котик, сивий чорноокий дядечко, смачні пиріжки та порцелянові чашечки, а ще літо і Вік… Той Вік, якого вона любила…
Ілона повернула голову до Віка і побачила знайомі риси, де-не-де сиве волосся зрілого та елегантного чоловіка з вирізьбленими зморшками на свіжопоголеному обличчі. Про колишнього Віка нагадували лише очі, які були досі жовто-зеленими та спекотними як серпень, але пустими, відсутніми для Ілони… Ілона згадала, як мантру, в перше за всі роки сказане сивим дядечком послання дідуся, яке вона ніколи не розуміла. Проте чомусь саме тепер вона згадала ці слова, дивлячись на їх з Віком відображення у засніженій вітрині старої крамниці, де чіткість їх відображення зникала тим дужче, чим дужче вітер замітав сніжинками шкло вітрини, перетворюючи їхні силуети на примару.
«Любі мої, випадковості не існує, бо усе у світі закономірно. І там де сьогодні зароджується щось нове – завершується старе, а там де щось завершується – завжди зароджується щось нове. І немає цьому кінця, бо є лише круговерть. І круговерть ця – Любов».
І смуток, дикий смуток встромив на мить лезо прозріння у серце, що ті сподівання та страждання, які виношувала Ілона роками у серці давно померли, як і їхнє кохання, ще тоді у далекому 1997 році, проте вона не чула цих послань крізь впертість та впевненість що її покинуто і любить тепер лиш вона. Усе давно стало на свої місця і Ілона зрозуміла це лише в цю мить – біля крамниці, дуже жалкуючи, що стільки часу було витрачено намарно і той час вона могла присвятити справжнім почуттям, які сховались від страху бути покинутими на призволяще через таку силу самовпевненості та нестримної віри у Обітницю. Почуттям віри, любові, надії, які відродив у ній її Серж.
«Серж».
Ілона згадала, що в цю мить певно їхні діти ще сплять і спить Серж, не підозрюючи, що з нею коїться, а ще поміж іншим у своїй кімнаті спить невгамовний підліток Малена – чудова дитина, родом з минулого, яка є даром і мудрістю молодих літ Ілони.
-Вік ти вибач, але я мушу йти! Ти хороший, напевне і немає значення та й не важливо що відбулось і чому. Мабуть так мало бути і ти відчував, що так краще буде. Я усе зрозуміла, але це уже все не важливо. Ти йди, у тебе мабуть сім’я і справи. Нам не варто зустрічатись більше та й немає потреби говорити. Вік я просто зрозуміла, я усе зрозуміла… Пробач… -гарячково проговорила Ілона.
-Ілоно.! -Вік притулив Ілону до себе, проте Ілона відчувала таке нестримне бажання скоріш потрапити до свого дому і обійняти усіх, що різко відштовхнула Віка, чим викликала у нього здивування і Вік ще дужче намагався пригорнути її до себе.
-Ти не уявляєш як я жив усі ці роки. -сказав Вік. -Я одружувався- розлучався… Як рулетка… А все тому, що совість мучила. Та дитина… Я переконав себе, що Вона не моя. Я мусів повірити. Потім я намагався тебе віднайти, але вже було пізно. Ти обрала доньку, я бачив, яка ти щаслива була коли прогулювалась з нею. Я бачив тебе. Часто. Я звик до того, що ми лише у двох. Я не зміг, не знав, як нам бути в трьох. -натхненно промовив Вік.
-О Вік! Ти не уявляєш, яка чудова у нас дитина. Те що ти прийняв будь-яке рішення є подарунком і я дякую тобі. Батько, який її виховує є чудовою людиною. Так, саме чудовою не ідеалом як ти, а звичайною чудовою людиною. Моя Обітниця була помилковою і я повертаю її тобі. Бери її собі і більше ніколи не повертаймося до цієї теми. Я більше не хочу безнадійно любити тебе. Я буду любити тебе, але у іншому житті. Прощавай… – і Ілона дозволила собі піти не попрощавшись.
Вік не намагався її зупинити, будучи переконаним, що зробив на його думку усе щоб вона йому пробачила.
Вік поправив комір, запалив цигарку провів аристократичними пальцями по майже сивому курчавому волоссю, обвів поглядом вітрину крамниці, струсив сніг зі свіжонасмарованих чобіт та розвернувшись, попрямував у пошуках нових пригод для своєї неспокійної, творчої особистості.
Ілонка бігла, летіла, її тіло набувало легкості, щомиті усвідомлюючи, що вона вільна. Прозріння, яке сповна зійшло на неї – викликало одразу ж суміш почуттів і думок, і основна думка у цьому вирі була про Сержа, її Сержа та глибоке, пронизуюче почуття провини і шкоди за втраченим часом.
Ілона стрімголов мчала від темноти, смутку, безнадії на зустріч світлу, радості, боячись утратити те відчуття прозріння та знов заплутатись у собі. У спогадах пронісся її котик Мурчик та її сліпа любов та непотрібна надмірна опіка до нього і вона згадала Віка та його слова… «Ілоно мені немає чим дихати, ти дусиш мене своєю любов’ю – відпусти… Я люблю тебе…»
Ілоні стало чітко зрозуміло, що любов це радість і легкість, турбота, самозречення, але лише тоді коли ти себе контролюєш і акцептуєш незалежно від подій. Ілона розуміла, що її пошук Коханого та вже така безнадійна здача у полон у майбутньому – нікому не потрібна була і була тягарем, і Вік…Вік став її Спасінням…О, як вона це розуміла…Спасінням – покинувши її на піку, на Евересті жертовності Себе Любові, залишивши помираючу, без надії на порятунок, залишаючи на вірну смерть – знав, що вона виживе і піде далі, мандруючи Життям…О Вік … Вона летіла і сльози омивали її обвітрене обличчя. Ілона дякувала собі, Віку, Богові, Сержу…Усьому світу. Вона просила вибачення у себе за те, що причинила собі такий біль.
Слизька поверхня зимового парку Погулянки і пухнастий сніг, який приховав її зробили свою справу і Ілонка посковзнулась та впала. Носом набрала снігу, холод вона не відчувала, а лише дику ейфорічну радість і вона перевернувшись на спину, малюючи ногами та руками ангела на снігу, жадібно ковтала повітря сміючись та плачучи водночас. Білий сніг спадав їй на обличчя і вона побачила очі – очі в яких промайнув цілий світ, без літа чи зимових холодів, без океану чи небесної гладі. Очі, які вона відчувала серцем у дитинстві, коли пригорталась до мами і відчувала, як вони на неї дивляться: з миром, любов’ю, ніжністю та спокоєм. Ці очі були для неї її подарунком за те, що вона ще не розпочавши своє життя на цій планеті уже загинула, але отримавши ляпаса від долі таки відродилась, перетворившись на істоту, яку вона не розуміла до дня зустрічі з Віком після довгої розлуки.
-Я люблю… Люблю тебе… Ілонко, вибач…
Ілона зрозуміла, що це не мара і хтось простягає їй руку.
-Піднімись – змерзнеш.
Ілонка сконцентрувала свій погляд наскільки могла, оговтавшись від революційних переживань і зрозуміла, що Серж був завжди поруч та ні на мить не впускав її з поля зору. Їй стало соромно і гаряче водночас. Ілонка піднялась і впала в його обійми.


Жовтень надихає…Писати…Мріяти…Закохуватись…Закохувати…Мчати на велосипеді по вимощених доріжках осіннього парку, і набираючи швидкості ловити рукою неслухняні віти дерев…
Щороку відбувається схожий ритуал: шумні зелені дерева, набравши річної мудрості, немов замислюються, споглядають себе з середини і за взаємної утаємниченої між собою згоди повільно і важко скидають жовте листя.
Ілона зупиняється, замислюється, майже медитує та нестримна білочка метушливо котить свій горішок. Усе так гармонійно, так правильно, так жовто-гаряче, аж зігріває і погляд, і душу.
Ілона жбурнула себе на лавку і закинувши голову до гори примружила очі від такої сліпучої краси. Згадала як майже рік тому вона після пережитого більш ніколи не давала жодних обіцянок бо їх сутність обмежена, а любов є квітучою та безмежною. Серж у той зимовий ранок у цьому ж парку став символом її свободи та вони пообіцяли одне одному залишити усе минуле у цьому засніженому парку і повернутись лише коли осінь змінить літо. Щось у цьому було магічне, адже час таки лікує.
Щось тихо прошепотів їй легкий вітерець і змусив відкрити очі та обернутись. Десь на тлі безкінечної доріжки, яка уперто прямує у гору щось до болю рідне привиділось їй. Та ні …Мара…
Дзвінок привів Ілону до тями і до реальності…
-Привіт кохана!
-Привіт!
-Вирішив прогулятись осіннім парком і ти тут.
Секунда, дві мовчання і її ноги не встигають за нею! Вона летіла де, як їй видавалось, кінець дороги, а там на неї чекає – Він. Яка несподівана зустіч. Ілона опадає, як жовте листя у Сержові обійми…

КІНЕЦЬ

 

5

Автор публікації

Офлайн 1 місяць

sodo4ka@gmail.com

3
Коментарі: 0Публікації: 1Реєстрація: 05-08-2020