Є миті, коли ти не можеш комусь брехати.

Неправда стоїть, ніби кістка в подертім горлі.

Впиваючись голками в руки, серця і п’яти,

зумисне чи випадком дивишся в очі чорні,

сурмлять у сумлінні скріпачені досі горни,

і ти відвикаєш поволі себе втрачати.

Довіра до сили магічної ошуканства –

як вічний Майдан, що запалює шини – дихай!

Жорства замість кулі – і жодних звитяжних шансів

супроти очей безтілесного Мобі Діка,

а втім, кожне око, як голка межи кутикул –

сповідна криниця віршованих тулумбасів.

Щоправда, і істина – теж не батьківська хата…

Краплина зі скроні полохає лан дзвіночків.

Довіра цукрує на серці старі стигмати.

Лишатись в коханих очах з кожним днем дорожче…

Та гірше од судного дня, мій ВсеблАгий Отче,

що знову я буду спроможна йому збрехати.

Автор публікації

Офлайн 6 років

Світлана Ткаченко

7

Коментарі: 0Публікації: 4Реєстрація: 13-08-2018