Нас розлучає дощ, неначе хитра доля.
Я відкидаю ніч, як хустку із плечей.
І гаряче мені у серці, аж до болю
І повно в голові підстрибує ідей.
Шумить кругом гроза – це краплі божевілля,
Зливаються уста, їм байдуже усе.
Трамваї – у депо і міст Патона вільний,
Не хочу я й на мить залишити тебе.
Неначе целофан наш одяг – вже не гріє,
Не стримує тіла, не стримує думки
І ніжно обніма й нашіптує нам Київ:
– Даремно, що гроза – в серцях у вас зірки.
Нічний зелений парк купає власне листя.
Він знає, що мене затримує любов
І сплетено давно нам з пристрасті колиску,
І сукню для вінця для мене він знайшов.
У пристрасних думках не злічено цілунків.
Ніколи ще казки не втілились в життя.
А Київ крадькома малює сто малюнків,
Портрети двох сердець повінчаних в дощі.
Автор публікації
Титул: Небайдужий читач
