Бринить розгублено струна душі,
Осіння прохолода віє,
А я пишу сумні вірші,
Сама собі ніби не вірю.
Читаю строфи і слова
Неначе пісню полум’яну серця.
Як оксамитова канва
Морозний іній по двору снується.
Прикрасить візерунками листки,
Які давно обпали на підлогу
Крупою білою запорошить хатки,
Тини, подвір’я і дорогу.
І понесе морозний холод вітерцем,
Сніжинки закружляють хором.
Це стане осені кінцем.
Не буде листя танцювати двором.
Зима малює свій узор:
Морозні квіти на шибках і листі,
Скидають всі дерева свій убір,
І лиш калина лишиться в намисті.
В оточенні синичок й горобців
Вона перезимує гарно,
Послухає прекрасний спів
І весну дочекається не марно.
Струмками побіжить вода
І смуток кригою розтане з серця,
І рушить по землі весни легка хода,
Що струнами душі моєї озоветься.
Легенький вітерець розсипле цвіт
Садів вишневих у повітрі.
П’янкими ароматами заполонить ввесь світ,
Що мрію в серці спонука зоріти.
(20.11.2020)
Автор публікації
Людина міцніше каменя, але ніжніше троянди.
