В цю пізню осінь, що царює за вікном,
Не лиш дощі й тумани народились,
З’явилися Любов… Й, злетівши стрімголов,
У барвах листопаду закрутилась.
Впізнала! Ось Він! Той хто був зі мною!
У снах своїх кого охороняла!
Але чому лишалась я німою?
Чому чекала, спокою не знала?
Мені б гукнути, але з вуст ні слова
Постукати б, до серця увійти-
Наважитись не можу, бо Відмова
Штовне без жалю в прірву самоти”
І побоялась: “А якщо невчасно?
І в серці в Нього інша гостя є?”
Любов крихка на стільки ж, як прекрасна,
Її байдужість зразу розіб’є.
Мара в танок Любов гукає спільний-
Володарка страшних сумних ночей.
Любов хотіла б танцювать весільний,
Не зводячи з коханого очей.
Співати стиха хоче колискову,
І щоб назвали матір’ю її.
З коханим вкупці цілу ніч бузкову
Послухать як співають солов’ї.
Зігрій Любов! Вона і на секунду
Не може залишатись без тепла.
Застудиться. А хвору та безумну
Омана вкраде й огорне Імла.
То що ж він відповість? Любов не знає.
На що чекати в вирішальну мить?
Вона по-справжньому і міцно так кохає,
Що вже без Нього, мабуть,не злетить.
Любов наважилась.
Постукала.
Тремтить…
Автор публікації
