Мамин зойк

Село зіяє пусткою, лупає на мене великими безпомічними очицями-віконцями й волає мертвою тишею. Здається, усе вимерло. Лише вітер завиває де-не-де й переносить тихий шепіт «Хочу хлібця» від хати до хати, а за ним хвостом – розпачливий жіночий зойк.
– Сину, потерпи. Потерпи, дитино! – благаю, запнувшись сірою од порохняви та буденності хустиною. – Піду до поля, допоки ніч, може, пшенички відшукаю. Замішу тісто та спечу пляцка.
Іду в темінь, тремтячи від холоду та страху бути пійманою, втрачаючи останні залишки сорому – дитина хоче їсти. Повертаюся додому та ховаю очі від сина, бо пусто. У казані пусто, у кишенях пусто, а на полі голо-голісінько. Визбирали, вивезли та залишили нас на поталу голодній смерті.
Зриваю лободу на оборі та кришу до зупу. Із зеленої ще нічого – можна їсти, а червона – о, Господи, яка не смачна! Та хто тут думає про смак, аби набити шлунок, хоч лободою, хоч полином.
А у сусідів – біда. Невістка подушила дітей. Такі гарнюні були, мов би янголята. На хлібові та молоці. А на лободі – шкіра та кості. Змучились, плакали, до ніг кидались, як ті песики. Малі, голодні, не розуміють як то – нема їсти.
«Хай їм Бог помогає, я не годна на то дивитись», – відмовила, поклала рядочком, як дрівця у грубку, та залила слізьми. А сама – на край поля. Побігла янголяток наздоганяти.
У голові не поміщаються думки, від голоду та безвиході не можуть знайти собі місця. Сусідські діти відмучились, а мій лежить, квилить, як та пташка:
– Мамо, їси. Їсточки, мамо, – шепоче блідими від голоду вустами. – Хоч крихточку.
Теж хочу – на край поля. За сусідами. Та щось не відпускає, може, те, що з останніх сил стукає у грудях і наганяє до очей вологість. Втираю сльози, щоб не бачили домашні. Не маю права втрачати віру. Бо все в нас ще буде. І хліб, і булки, і смачнющий борщ із м’ясом. Хай завтра, хай за місяць, але буде.
Малий засинає. А може? Тьху-тьху, не дай Боже. Дихає тихенько-тихенько, майже нечутно. На більше не має сил. Схлипує через сон, щось страшне наснилось, і знову замовкає. Прислухаюсь до того дихання, аж допоки на очі не лягає сон. Спокійний, гарний, як казка. Маряться у ньому пшеничне поле повне стиглих колосків, корівка на оборі та сусідські янголята. Вибігають з хати та за ворота. Простягають до мене висохлі, як гілочки, ручки та мовчки дивляться в очі. Без усмішки, без сонячних зайчиків на щічках, лише з докором у своїх янголячо-волошкових очах – не догледіла. Здригаюсь від жаху. І в сні не вдається забутись. Накидаю на плечі хустку та до поля…
Перед порогом нагадуюсь поставити свічку у вікні. Щоб дитина не налякалась, як прокинеться серед ночі. І щоб мені було видко, куди повертатись, бо ж Бог не може бути байдужим до нас. Він милосердний. І нічого більше нас, українців, не порятує як віра.

1

Автор публікації

Офлайн 9 місяців

Тетяна Безушко-

1
Коментарі: 0Публікації: 1Реєстрація: 18-02-2019

Коментувати

Проста авторизація через соц.мережі: