Для голосування необхідно авторизуватись

Подорожні

  Навкруги тихо, тільки шурхіт сотень підошов по чомусь схожому на крупний пісок чи мілкі камінці та скрип від руху скалічених, обшарпаних в лахмітті тіл. Надто яскраво. Світло звідусіль, якесь приглушено біле, не сліпить, але і не лишає у спокої, не відкидає тіні. Вітряно. Повітря не гаряче і не прохолодне, підіймає незрозумілий пил не вище грудей, не заважає дихати. Нічого немає, лиш подекуди нагромадження каміння, такого ж сухого, білого і скрипучого, як і натовп довкола. Всі кудись ідуть в одному напрямку, рівно і байдуже, на відстані метра один від одного. Голова важка і не повертається, очима можна прослідкувати по півколу – зліва направо і навпаки. Слова застрягають десь у горлі важкою грудкою. Тіло заніміле, немов чуже, але слухняно рухається в такт колони – один, два… один, два… один, два…

-Ну що ти робиш, приспи його дужче, бачиш, у мене нутрощі назовні! Сестро, промокніть! – хірург втомлено підняв руки з інструментами догори.

-Зараз, вірно ж розрахував, не знаю, чому йому не спиться…

-Чому, чому!? П’ють там, як навіжені… Ну що, не набирається? – він нахилився, вдивляючись у  рану, де сестра тільки-но просушила тампоном, – ні, все гаразд, прошили. Цей осколок не чіпатимемо, занадто близько до судинно-нервового пучка, інкапсулюється та й по тому. Он як зрешетило, але, думаю, виживе. Крові, правда, багато втратив… Везли довго…

-Житиме, молодий… На вигляд років двадцять п’ять? – анестезіолог додав крапельниці швидкості.

-Двадцять по картці… Добре, зашивайте! – хірург відійшов від столу, давши доступ до рани асистентам, кинув колезі: – Заходь, Миколо, ввечері. Я на сьогодні вільний, зміна приїхала з Дніпра…

  Один, два… один, два… Монотонний рух заспокоює, немає думок. Тут немає розуміння часу і простору. Не страшно, спокійно. Натовп не рідшає. Періодично світло густішає до біло-сірого чи чорного, і один з подорожніх зникає, ніби розчиняється в сірому тумані або провалюється в чорноту з нізвідки в нікуди. Іноді вони повертаються. З новими ранами. Хлопець справа, якого видно куточком ока, зовсім молоденький, безвусий і чорнявий, в старовинній невідомій формі: синя шинель з пристебнутими до заду полами, червона смужка над обшлагом рукава, червоні мішкуваті штани, із забинтованою головою сьогодні виринув із білого марева з перерізаними венами на кистях. Темна кров сочилась на дорогу і одразу зникала, ніби та спрагло засмоктувала її в своє черево. А потім – чорнота… І на його місці вже чоловік середнього віку шкутильгає на обрубку ноги із вперто піднятим підборіддям. Попереду спітнілі спини, брудні, закривавлені або, навпаки, новенькі, немов з фільмів про війну з дитинства.

Олег прокинувся, сів на ліжку. На годиннику по четвертій, незабаром світанок, а поки за вікном темінь, лише ліхтар над сараєм вимальовує чітке жовте коло. Дружина рівно дихає, лежачи на боці, накрившись ковдрою з головою. Вийшло поспати майже три години! Своєрідний рекорд. І знову це місце, що приходило щоразу у забутті, нічному, дрімотному, алкогольному. Ще зі шпиталю, з реабілітації, а потім вдома. Одноманітна хода – він крокує у натовпі напівтрупів, покалічених душ, вперто йде вперед чи назад, кудись, з усіма. Всі військові різного віку, різної приналежності, здавалось, навіть з різних війн. Дивно, але саме в колоні він жив, ловив у собі старі забуті відчуття. Не з дружиною, не з батьками, не з сином… Малого взагалі забрали тесть з тещею, косо подивляючись на нього у вітальні. Хлопець вловив у поглядах страх і ще щось схоже на жалість. Гнів ураганною хвилею підійнявся десь з грудей та застелив очі червоною пеленою. Гнів та злість. Раніше для їх появи потрібно було слова чи дії, потім необережного погляду, а зараз достатньо власної думки, що запалює з півоберта гніт люті. І єдині ліки – усамітнення. Тільки не в замкненому просторі. Там давить на голову стеля, стіни. Мало місця, як в тісному окопі, серед тіл побратимів живих, напівживих чи мертвих… Тільки не серед міста, серед людей. Там погляди, ховаються зрадники, непотрібні істоти, нелюди, які «не посилали», які жаліють, для яких війна і не війна взагалі. Тільки не у полі. Там занадто багато простору, багато неба, багато звуків, відчуття небезпеки, як у загнаного звіра… Тільки не серед рідних чи друзів, з їх турботою та щастям вперемішку з розпачем в інтонаціях.

Олег тихо встав, навпомацки одягнувся і, намагаючись не шуміти, вийшов з хати в прохолоду ночі. Знаряддя рибалки стояло в плямі світла. Тут же стара ковдра, пляшка води, цигарки, хлібина, загорнута в білий рушник. До берега близько – перейти городи, невелику лісосмугу, і далі за полем вже синіє у ранковому тумані очерет. Олег відв’язав мотузку старенького човна, і той ковзнув по рівній гладі води. Він ходив сюди рибалити щодня, як повернувся. Не те, щоб рибалити – наживку не брав і вудку не розпаковував, просто сидів, слідкуючи, як сонце котиться зі сходу на захід. Ні розмов, ні думок, ні рішень… Неначе посеред Дніпра він у безпеці, на межі світів, ніде… Лише тут добре, комфортно. Хлопець сердився, коли ще якийсь рибалка порушував його спокій. Але вони неначе відчували і широко оминали його самотній силует.

  Один, два… Один, два… Впертий дядько засвітився біло-сірим світлом і розтанув. На секунду стихнув шурхіт, скрип, вітер, колона завмерла, немов хтось натиснув на паузу. Зітхання полегшення не почулось, а, швидше, відчулось кожною клітинкою, як озон і свіжість після грози у повітрі. Лише секунду, а далі знову – один, два… один, два… Він тут довше всіх. По боках пусто. Спереду одні й ті ж спини… Один, два…

Спочатку все було добре. Дружина раділа, готувала, щебетала поряд, а Олег дивувався: хто ця знайома чужа жінка, яка його не розуміє і нічого не знає? Він тільки спав, іноді їв, усамітнювався, пив, пив… і ще пив… Та як тверезів, ще гіршало. Спробував повернутись на стару роботу, не вийшло – побився в перший же день з молоденьким хлопцем. Той нічого не зробив, розповідав, як ходив з друзями до клубу, загравав з дівчатами та пив пиво. Їх розняли, розвели по кутках кімнати. Юнак плакав, ковтаючи сльози з кров’ю. Керівник відвів Олега до кабінету:

-Ти відпочинь вдома, відіспись, зарано вийшов. Побудь серед рідних, до психолога сходи. Я не відмовляю, але зараз йди. Приходь, як будеш готовий…

-Готовий..? – знову напливала лють.

-Не сердься, готовий знаходитись серед людей…

До психолога він ходив. Молоденька дівчина, акуратно нафарбована, одягнена в занадто тісний халат, з довгими загостреними червоними нігтями, співчутливо і з острахом дивилась на нього. А він не міг відвести погляду від нігтів.

-Як спите?

-Погано…

-Безсоння чи кошмари?

-Всього потроху, сни…

-А настрій як?

Олег не відповів.

-Камбеки є?

-Камбеки?

-Повертаєтесь подумки до пережитого? Не хочете розповісти? Полегшає… Я тут для вас, щоб слухати, – вона посміхнулась.

Дівчина ще щось говорила, а він мовчав, з усіх сил тамуючи свою лють.

Човен доплив до місця призначення. Далеко від берега його видно як незрозумілу крапку. Звуки села сюди не долітають. Нікого поряд. Занадто рано, а, може, й пізно для риболовлі. Олег відломив кусень хлібини, з’їв, повільно пережовуючи. Запив з пляшки. Запалив цигарку. Смачно, дуже смачно… Далі дістав з кишені чорного пістолета. Він провіз його легко через блокпости. Напевно, можна було б провезти і кулемета. Посміхнувся. Приставив дуло до скроні і чомусь замислився.

  Один, два… Один, два… Тут нічого не змінюється. Тільки подорожні періодично зникають. Розчиняються в чорноті, чи спалахують у біло-сірому світлі із зітханням полегшення. Він іде з усіма в колоні. Поступово приходять спогади. Він дописав два роки в документах. Пішов на фронт. Перший бій. Спалахи, крики, постріли, вибухи, зойки. Німець напроти і все. Пустота. А далі  –  один, два… один, два… Голова не рухається, слова застрягають у горлі грудкою. Тіло не слухається. Попереду спина у камуфляжній формі. Її видно краще всього. Як орієнтир сталості. Кусок шеврона на рукаві – дивна тризуба вилка на жовтому фоні. Один, два… один, два… Спина чорніє, поступово перетворюючись у ніщо. Вище тліє, ніби роздумуючи, чи згаснути, біло-сірий спалах…

 

 

2

Автор публікації

Офлайн 2 тижні

lledim

60
Коментарі: 1Публікації: 14Реєстрація: 06-08-2020

Бронзове перо

Достижение получено 06.09.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій