Полину в дороге і вкрай далеке,
На все життя лишивши теплий слід.
Потішуся, як тішиться лелека,
Скінчивши накінець важкий політ.
Угледівши здаля білу хатину,
В якій батьки дали мені життя,
Зуміли в мені виховати сина,
Міцний заклавши стержень в майбуття.
Босоніж пронестися по стежині,
Якою до юнацтва ноги бив,
Де матінка в білесенькій хустині
Надвечір поверталася зі жнив.
Там пахло молоком парним і хлібом,
Довіку не забуду його смак,
Як вдосвіта ішли зі своїм дідом,
У млин, нас зустрічав старий вітряк.
Де борошно осяяне, як сонце,
Згортали в клунки й несли на плечах,
Матуся виглядала у віконце
Із посмішкою в лагідних очах.
Як тато вчив клепати змалку косу,
Ішли у парі з ним на сінокіс,
Ранесенько будити срібні роси,
У батькових очах постійно ріс.
Разом в саду всідалися, бувало,
Яка смачна вечеря та була…
Літа зозуля сива нам кувала,
Із пасовиська череда ішла.
Ніколи рай земний цей не забути,
Від співу захлинався соловей…
Хоча б на мить єдину повернути
Ту велич і красу сільських ночей…
Автор публікації
