Для голосування необхідно авторизуватись

Втікачева ніч

Крізь тріск сухий і хижий дряп гілок
Біжить вигнанець темним лісом.
Вже десь загублені сума, ціпок,
І схоже, кров чорніє із дірок
Плахіття, наче шарпаного бісом,
Брудного, драного.
Нарешті смолоскипів
Заграва десь позаду миготить,
Рухливі тіні галузей чорніють,
Густішають, і голоси гонитви,
Збентежені, лютують вдалині.
Тихішає. І чути стало схлипів
І плачу звук у темній гущині,
А згодом слово щирої молитви
Гамує розпач у розпуки мить.
«За що, о люди – в шепіт промовляє,-
Мене, як звіра, женете у ніч,
Прости, Пан Боже, хто усіх прощає,
Того, хто чинить лихо, і не знає
Як коїть хибну, непотрібну річ…»
Аж раптом шарудіння –
Причаївся
Вигнанець, нишкнув, слухає, тремтить.
То звір лісний, чи стовбура скрипіння,
То ліс зітхає, вітер ледь двигтить
Вгорі у кронах. Темна ніч, тривожна.
Із нею наодинці – сам як ніч.
Пішов поволі, молячись побожно,
Рукою темряву хрестити навсібіч.
Як голосно сова вночі вищіть!
Але то птах лише, пір’їна,
на гілці десь мале сидить,
І сам лякливий, мабуть, як дитина.
За гаєм тхір брехнув і тихо знов,
А там – їжак траву собі ворушить.
Так заспокоївся, і охолола кров.
Втікач до краю лісу підійшов,
Зітхнув і навпростець по полю рушить.

Червоний молодик помандрував
За сонцем, неквапливий, тьмяний,
І темрява не забарилась – впав
На поле, на широкий килим трав
Одвічний морок і туман духмяний
Розлився степом.
Вітер вщух за мить,
І ось втікач вчарований стоїть.
Все щезло: звуки, фарби, і здається
Сама людська присутність недоречна
Своїм живим надмірним рухом рве
Довершеного спокою вінець.
«Немов ця мряка дійсно безкінечна,
а я, людина, їй кладу кінець.
Я ляжу зараз просто тут, з травою,
Втоплюся в її хвилях з головою.
Я темрявою стану, небуттям,
Я розчинюся у вогкім повітрі,
Свій подих і тепло землі віддам.
Мене нема…»
І зупинився час.
І втікача не стало поміж нас.

Прозора чорнотінь ледь-ледь синіє –
Росою впав отой нічний туман.
Як зерня у маківках зріє,
Аж поки снігом вітер не розвіє, –
Так зоряний безмежний океан
Від сон-трави коріння до горішніх нетрів
Постав величний, тихий, незрівнянний-
Поетів муза, путівник прочан.
Навипередки Лебідь і Орел
Чумацький Шлях долають вічно разом,
З щедротних і незвіданих джерел
За обрій ллє зірковий водоспад,
За дальні гори, за чужі моря.
А онде мовчазним дороговказом –
Кремезний Віз і Провідна Зоря.
Сором’язливо зоряна блакить
Відбилась всюди у росі дрібненькій,
Від чого степ парує і блищіть.
Перлинним саваном укритий, там лежить
І наче спить вигнанець молоденький.
Над ним схилилась срібна ковила,
Йому шавлія ноги сповила.
В очах відкритих досі ніч кружляє,
Ні страху, ні лихих думок немає.

На сході ген світлішає поволі,
Бо там, байдуже до людської долі,
Сліпе до сліз, глухе до тих, хто плаче,
Вже пнеться вгору вічне і гаряче.

3

Автор публікації

3
Коментарі: 0Публікації: 1Реєстрація: 08-08-2018

Думок на тему “Втікачева ніч”