Для голосування необхідно авторизуватись

«Кіберпанк»

«Кіберпанк»
Частина перша: Початок
2045-й став переломним для людства: люди масово свердлили собі черепи, вживлюючи чипи, винайдені в далекому 2016-му Ілоном Маском, який собі тихенько жив на Марсі та потягуючи текілу, спостерігав за цим божевіллям. Настала так звана «ера кіберпанку». Люди прокачували собі клепки за допомогою чипів, світ змінився до невпізнання, адже межа між реальністю і віртуальністю стерлася. Задум Ілона був, на перший погляд, гуманним, він прагнув змінити світ на краще. Його мета була допомогти людям, які втратили кінцівки на війнах, що були невіддільною частиною життя людства, та допомога людям з синдромом Альцгеймера. Стимуляція пошкоджених нейронів мозку давала їм шанси на нормальне соціальне життя, вливаючись у соціум. Та щось пішло не так: уряд викупив програму і став використовувати її у своїх цілях, роблячи із людей покірних «зомбаків». Та до цього ми ще повернемось…
Снейт увійшов до бару, відкривши його двері, як завжди, ударом ноги, волочачи за собою непокірну представницю “Шинобі” – Катріну. Вона пручалася й, крокуючи, заплутувалась у своїй довгій свитці, яка діставала їй кінчиків пальців. Широкий каптур і довге темне волосся прикривало її прекрасні карі очі.
Правка: “Шинобі” – рух-релігія, утворена 2040-го проти чіпування людей католицьким пастором Валентином Бочеллі, який усамітнився в одеських катакомбах та заснував там братство противників нового світу. Вони служили старому Богу, намагаючись боротися з системою, яка поглинула світ.
Снейт усівся на стілець та тієї ж миті зі столу з’явилася віртуальна голова дрона-офіціанта, висвітивши в повітрі меню генделика.
“Мені дві локшини, стейк і холодне пиво”, – промовив Снейт. Робот поспішно щось пробулькав, вираховуючи кодування замовлення та клацнув, висвітивши “помилку”. “Клята желізяка!” – вигукнув, зі злістю вдаривши кулаком по столу… Робот знову щось пробулькав і спішно зник в отворі у столі. В ту ж мить з іншої кімнати з’явився так званий представник двоногих, якого можна було назвати людиною. Це була єдина жива душа в цьому закладі, яка виконувала обов’язки адміністратора. Смуглявий чоловік з видовженим обличчям і темним, мов сама ніч, волоссям, що спадало йому до плечей, підійшов до столика:
– Сер! Я викличу поліцію!
– Заткни свій писок! І принеси мені пива! – проричав Снейт. – Ще копів мені бракувало!
– Але сер у нас не продають спиртних напоїв, згідно з конвенцією 2026-го.
– Бісові діти!!! – знову випалив Снейт. – Тоді неси мені стейк і дві порції локшини – ця революціонерка теж напевне зголодніла, бігаючи від мене.
Снейт вперше за три дні посміхнувся, з насмішкою глянувши на Катріну.
– Але, сер, у нас немає стейків – у 2027-му уряд заборонив вбивати тварин, ввівши закон про молекулярне і здорове харчування.
Снейт понуро сповз по кріслу:
– Неси тоді що є.
Він чудово знав про усі ці заборони та все ж сподівався, що вони не дісталися цього бару. Це був останній підпільний бар, в якому ще наливали спиртне і збирачі постачали свіже м’ясо, впольоване в «сірих» зонах. Та все ж останній місяць систему бару було вирахувано, власника заарештовано та відправлено на переробку.
Правка: переробка – процедура примусового вилучення органів у злочинців, яким був винесений вирок смертної кари.
Та, будучи у довгому відряджені в «сіру» зону, Снейт про те не знав…
Робот-офіціант жваво вкотився на коліщатах, внісши тацю з ароматною локшиною і зеленим салатом з невідомих зелених листочків. Найбільше в новому світі Снейт ненавидів саме молекулярну їжу і страшенно сумував за м’ясом, яке раніше займало велику частину його раціону. Але й тут він знайшов вихід: на вилазках у сірих зонах не відстежуваних дронами влаштовував полювання на кроликів. Саме в таких «сірих» зонах переховувались “Шинобі”, пересуваючись маленькими групами переважно в сутінках. Це були свого роду печерні люди, які володіли мистецтвом виживання серед природи. Їхні техніки навчилися майструвати з барахла старої електроніки, якої валялися просто «гори», кулони. Кулони створювали екран перешкод і робили “Шинобі” невидимими для дронів розвідників, що страшенно бісило сенат «Традонів».
Правка: «Традони» (від слова «тра» – влада) – прихильники заборони релігії, пізніше запровадили обов’язкове чіпування людей.
«Бочеллі»
Валентин був завжди борцем за справедливість, відстоюючи свою думку до останнього. Будучи ще хлопчиком захоплювався східною культурою: часто грався з місцевими хлопчаками у ніндзя, боровся з вигаданими силами зла, – не здогадуючись, що його дитячі ігри стануть колись реальністю.
Після школи інтернату пішов у волонтери допомагати знедоленим. Від природи маючи добре серце, він завжди прагнув допомогти людям. Йшли роки і Бочеллі вирішив пов’язати своє життя з Богом. Не довго вагавшись вступив в церковну семінарію у місті Рим. Так розпочався його шлях як священика.
– Марку мене відправляють до Одеси! –¬ схвильовано кинув Валентин.
– Одеси? А де це? – здивований Марк, проживши півжиття у Римі, навіть не здогадувався де це місто знаходиться на карті.
– Одеса ¬¬¬¬– це морське місто, що знаходяться на моїй Батьківщині – Україні. Пам’ятаєш, я ж розповідав?
Марк замислився, намагаючись відтворити події в своїй голові:
– Так, пригадую…
За роки навчання, які Валентин провів у семінарії, Марк Болан став для нього найкращим другом, з яким той ділився найсокровеннішим. Про таких кажуть наче рідні брати. Він розумів, що буде сумувати за цим сором’язливим, вихованим хлопцем, що мав звичку постійно підправляти окуляри на своєму носі. Та вибору не було, усіх семінаристів розподіляли незалежно від їхнього бажання, і Бочеллі випав шлях на Батьківщину. Він радів і водночас туга розривала його душу. Речі були зібрані, квиток визирав з кишені свитки. До від’їзду залишалися лічені хвилини і Бочеллі стало важко дихати… Він розправив комірець та, розстебнувши колоратку на своїй шиї, вдихнув аромат свіжого вечірнього повітря. Марк чекав його на ґанку гуртожитку семінарії, з якимось дивним згортком у руках.
– Ну що ж, друже, я ніколи не забуду нашої дружби! – Бочеллі міцно притиснув Марка, постукавши важкою долонею по плечах. Марк посміхнувся:
– І я не забуду… Що це ти тримаєш?
– Це тобі, – Марк протягнув дивний згорток.
– Дякую! – Валентин поспішно з цікавістю почав розгортати подарунок, то був комікс про воїнів «Шинобі». Бочеллі посміхнувся:
– Ти пам’ятаєш мою прихильність до цих славетних воїнів? Не очікувано… На жаль, вони всього лиш легенди.
– Хто зна? – промовив Марк, – іноді легенди оживають.
Вони ще кілька хвилин стояли не промовивши ні слова. Авто звернуло у їхньому напрямку і Бочеллі почвалав важкою ходою, волочачи за собою важезну валізу, ущент набиту книгами. Бочеллі дуже любив читати. Книги були для нього цілим всесвітом, який він пізнавав все ширше, поглинаючи щораз нову книгу. За роки навчання він перечитав майже всю бібліотеку семінарії, чим викликав неабияке здивування у старого монаха-бібліотекаря.
Марк, провівши його поглядом, побрів до гуртожитку. На столі в його кімнаті теж чекав подарунок. Це була Біблія, в якій лежав лист з написом: «Найкращому другу! Нехай береже тебе слово Боже!».
«Доленосна зустріч»
Авто несло Бочеллі крізь сутінки ночі, дощ нещадно бився об лобове скло, нагадуючи про прихід осені. Зупинившись біля аеропорту, таксист витяг важку валізу з багажника авто та побажав Бочеллі щасливої дороги, на що той відповів ввічливою посмішкою. Валентин востаннє вдихнув запах вечірнього Риму й пішов до місця реєстрації пасажирів. Це був вечірній рейс, що мав доставити його до Києва, звідки автобус прямував до кінцевого місця призначення.
Київ зустрів його жовтневою прохолодою. Бочеллі шморгнув носом, підтягуючи вище до шиї комір куртки. Він звик за роки навчання до більш теплого клімату. До автобуса була ще година і Бочеллі вирішив зігрітись чаєм. Всівшись на лавочці, він став розглядати перехожих, які метушилися, проходячи повз у своїх справах.
– А ранки все стають прохолодніші, чи не так? – з посмішкою на обличчі на лавочку підсіла темноволоса привітна молода жінка. В одній руці вона тримала паперовий стакан з кавою, в іншій – свіжу газету.
– Так, ви праві, – Бочеллі посміхнувся.
– Вибачте за вторгнення, мене звати Марина.
– Дуже приємно. Валентин. Ви теж чекаєте на автобус?
– Так! Прямуєте до Одеси?
– Так!
– У відрядження чи маєте там родичів?
Бочеллі знову посміхнувся.
– Ой, пробачте! Стільки питань, це у мене професійне, журналісти напевне всі такі говірливі. Принаймні всі мої знайомі говорять: «Марино, ти не вмієш тримати язик за зубами!».
Бочеллі розсміявся:
– Можливо вони праві…
На мить Марина похмурніла, та зрозумівши що це був жарт, схилила голову на бік і також розсміялася.
– А ви грубіян, містере! Можливо ви військовий?
– Я схожий на військового? – Валентин підняв здивовано брову.
– Ні, ви схожі на мандрівника з важкою дорожньою валізою і ваша не бритість на обличчі свідчить, що ви вже давно в дорозі.
– А от і не вгадали! – Бочеллі знову посміхнувся.
– Дивно, я думала, що добре розбираюся в людях, але ви занадто загадковий. Можливо ви шпигун її величності??
– А ви таки дійсно говірка! – Бочеллі знову розсміявся.
Марина зрозуміла, що занадто відверта з незнайомцем. Вона й не помітила як розговорилася з ним так, ніби знала його сотню років. Валентин помітив стурбованість Марини і спробував все ж виправити ситуацію:
– Ні, я не шпигун, я священик.
– Священик?! – з неприхованим здивуванням вимовила Марина. – Я вам не вірю…
– Чому ж?
– Не знаю, ви більше схожі на революціонера ніж на священика.
По зовнішньому вигляду Бочелі дійсно не був схожим на священика, кросівки, джинси і темна шкіряна куртка підкреслювала образ. Густа борода на його обличчі, складала враження більше подорожуючого студента ніж божу людину.
Бочеллі не промовивши ні слова розстебнув куртку, з під якої показалася чорна свитка священика і біла колоратка. Марина притихла…
– Пробачте, отче, за мою нахабність. Я ж не знала…
– Чому всі так реагують на священників? Ми такі ж люди як і ви, ми також уміємо сміятися і жартувати, – Валентин знову посміхнувся.
– Що ви читаєте? – Бочеллі перевів погляд на газету, щоб змінити трішки тему розмови.
– Та ось¬ – щоденні новини, щоб бути в курсі, що відбувається у світі.
– І що ж там відбувається?
– Ой, ви не повірите, світ божеволіє, ми невпинно котимося у прірву невідомого…
– А ви оптимістка!
– Ні я реалістка! Ось послухайте: «Вчений мільярдер почав випробування нового чіпу на людях, і вже має успіхи у лікуванні людей…». А як ви до цього відноситесь?
– Я теж читав про це… – Валентин зніяковів, – я вважаю що до добра це не доведе, адже не можна вмішуватись у творіння Бога.
– Але це ж може допомогти людям?
– Можливо, та чи варта та допомога можливих ризиків.
– Що ви маєте на увазі?
– А ви не розумієте, що рано чи пізно ці бляшанки в наших головах візьмуть під контроль нашу волю..
– А ви фантазер!
– Ні я реаліст.
– Не думала, що у семінарії такого навчають, – Марина знову блиснула посмішкою.
– Ні не вчать, але я багато читаю, – Валентин кивнув на валізу.
– Це все книги?
– Так!
– Нічого собі! І що ж ви читаєте?
– Багато чого: історичні і фантастику, також дуже цікавить східна культура. Мені дуже подобаються давні містичні воїни «Шинобі».
– «Шинобі»?! Не очікувано…
– Чому ж? Знову стереотип про священників? ¬– Бочеллі лагідно поглянув на Марину.
– Напевне… – Марина дуже зніяковіла, – розкажіть мені про цих «Шинобі».
З неприхованою цікавістю Марина заглянула Валентину у очі і тут же опустила погляд. Бочеллі також стало ніяково.
– Може ми перейдемо на «ти»? Я не настільки старий.
– Та ні, що ви! Ви не старий! Ой…
– Знову «викаєте»?
– Добре тоді на «ти», – Марина протягнула Валентину руку, той ввічливо потиснув.
Час швидко промайнув: на годиннику було пів на другу, а автобуса все ще не було.
– Прокляття я спізнюся на конференцію! – пробурчала Марина.
– Це так важливо?
– Так, шеф мене уб’є! Я мала взяти інтерв’ю в одного підприємця, який очолює фірму по виготовленню вітрогенераторів.
– Вітрогенераторів?
– Так, «зелені» технології невпинно захоплюють світ! Електромобілі вже на кожному кроці, ти що не помітив наскільки чистішим стало повітря?
Валентин зрозумів, що Марина вперше сказала на нього «ти» і по його тілу пробігло дивне тепле відчуття. Та ось з-за рогу з’явився автобус зеленого кольору, на боці якого майорів напис «Екотранспорт».
Дорога до Одеси зайняла близько восьми годин. Стомлений Бочеллі не помітив як пригрівся на сидінні автобуса і заснув. Марина, одягнувши навушники, поринула в світ музики.
Прокинувшись Валентин зрозумів, що Марина вийшла на своїй зупинці, навіть не попрощавшись… “Ідіот!” Подумав він, але потім заспокоїв себе на думці, що вона просто не хотіла його будити. Трішки оговтавшись від сну Бочеллі побачив поруч на сидінні шматок паперу, з текстом: «Пробач, що не розбудила, не хотіла порушувати такий солодкий сон. Дякую за компанію! Марина.», і дрібним почерком номер телефону. Бочеллі взяв папірець понюхав його, на ньому й досі відчувався легкий аромат парфумів.
2

Автор публікації

Офлайн 2 роки

Віталій Прокопович

986
Коментарі: 6Публікації: 291Реєстрація: 26-08-2018

Вибір видавця (Лютий 2020)

Достижение получено 25.04.2020

Титул: Вибір видавця (Лютий 2020)

Небайдужий читач

Достижение получено 26.01.2019

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій