Для голосування необхідно авторизуватись

У любові два крила

У ЛЮБОВІ ДВА КРИЛА

Ані хмаринки в небі – лише височінь і спільна радість від поцілунку. Пам’ятаєш? А я ніколи не забуду той день, коли ти відповіла мені: «Так». Щоправда, тоді бешкетник вітер загравав із нами молодими, куйовдив наше волосся, надував парусиною одяг. Але небо… воно було без хмар. Десь глухо за містом вчувався грім, западаючи за високі стіни лісів, наче попереджав: – Отак, як зараз, ніколи вже не буде. Не буде!
Та нас не лякало ніщо. В повітрі ще плинув дух літа, яке на жаль закінчувалося, наближаючи час до осені. А вона поспішала, задивляючись з усіх сторін, фарбуючи листя у золотистий колір. Осіння пожежа поодиноко запалювала дерева.
– Ні, не згорить наша з тобою любов, не зникне за вітром наше кохання, – шепотів я тобі.
Ми обоє вірили у силу наших слів, нашої віри, що не раз звіряли разом іще з дитинства, нічого
не приховували один від одного.
І все так склалося. Тільки саме життя додало нам срібла у волосся, а душі затягло легким смутком. А любов залишилася тією ж, навіть стала міцнішою.
Дивлюся на тебе сьогодні, немов на небо, в якого немає ні обрію, ні краю; чую. Як стелиться землею тиша. Пішли від нас і весна, і літо. Не повернеш їх. Але осінь… вона буде з нами: святкова, приємна, ніжна, солодка, – як наша з тобою любов, як наше кохання.
Я розгортаю щороку твої пелюстки, моя мила трояндочко, що зрізав ще пуп’янком. Але до цих пір ти не втратила свого аромату, п’янкої краси, від якої тремчу й зараз, коли торкаюся тебе. Наче ступаю в зачарований тобою ж світ.
Людина багато хоче, та мало може. Для нас, усе що ми змогли, стало більшим. аніж планували. А хотілося всього трішки отого щастя. Та воно з роками перелилося через край.
Виплескуючи свій біль любов’ю у дивовижних словах і почуттях, ми будували його. І в ньому щасливими ставали наші діти. Отак і жили, не сміли спинитися ні на крок. Ми були єдиним для всіх дуетом, пісня якого досі лунає в унісон. Хіба це не диво, моя любове?
Ні, немає такої вершини у світі, яка б розлучила нас. Як у любові два крила, так і ми, розгорнувши свої крила, не стулимо їх вже ніколи. Ми злилися воєдино, назавжди, навіки.
Дай мені руки, кохана, сколихни знову мою душу своєю піснею і полетимо разом у білий світ золотої осені, де продовжує дзвеніти життя, а серцем хочеться збагнути таїну, від якої стугонить збуджена кров. Бо коли воно любить по-справжньому, то диво коїться скрізь.
Олег ПОГИНАЙКО.

2

Автор публікації

Офлайн 8 місяців

Олег Погинайко

9

Письменник

Коментарі: 0Публікації: 5Реєстрація: 19-02-2019