Не торкаючись трав,

не лишивши сліда в порохняві доріг,

уникаючи поглядів вікнами розокулярених міст,

у сідлі він летить і ніколи йому не завершити біг,

поки знов на шляху не постане з віків той обпалений ліс.

 

 

  Стрічний вітер

вплітає сваволю в вуздечку коня.

Дно зіниць – зцементований відчаєм попіл зотлілих надій.

Щось шукає у світі живих, чи намарне когось доганя

блудний син, нерозкаяний Богом, непрощений батьком Андрій.

  У загублену шаблю

сосновим корінням вгризається час,

тисне в плечі, як плата за зраду, чужинський жупан.

Та удень і вночі знову кличе, зове блідочоле дівча

за собою у ніч, у солодкий, знеможено-хтивий туман.

  Кволі руки її

розірвали братерства сталевий ланцюг.

Вірність серця зіткнулась з обов’язком – антитіла!

Порятунок від батька – сльозами шліфована крапля свинцю

на свитині козацькій розлитим червоним вином розцвіла.

 

  Ця краплина

упала на терези, названі  “пекло “і “рай”.

Лиш здригнулись вони. А  Суддя зрівноважив і гріх, і добро.

Злочин зради і вірність коханню – нарівно звкінчилась гра.

Присуд – вічно летіти між брудом землі й чистотою зірок!

 

  На зчорнілих беззвучних губах

  вічно нести полячки ім’я,

лоскотати невидимим шовком волосся чекання долонь.

  Але знову вітри незборимо вертають на круги своя –

Дубно, ніч. Кожен грає призначену автором роль.

  Незбагненно – чи ніч,

наче очі, чи очі, як стомлена ніч.

Переплетення слів з невгамовністю губ – епілог в небутті.

Голубі переливи прозорості душ, що прийшли з потойбіч,

невагомість туману з ознакою пристрастю сплетених тіл…

Буде ранок,

обвуглений ліс і Тарас – чи людина, чи тінь…

Краплі батькових сліз на долоні затверднуть блискучим свинцем.

Недолюблених душ, недомучеих мук, недожитих життів

на останнім листку всемогутнє перо замикає кільце.

 

…А Петро заховає від Раю ключі і відверне лице.

  Унизу перевернеться автор у темнім своїм забутті.