Біля воріт старенького будинку,
обпершись на облуплені штахети,
в ранкових променях стояла жінка.
А по дорозі – школярі, букети…
А їй давно спішити вже не треба,
не кликали чомусь на перший дзвоник,
лиш прохолодне вересневе небо
на неї спогад мимоволі зронить.
Щороку серце вчительське в надії –
чекає вересня, неначе чуда.
Згадають, хто розумне й вічне сіяв,
покличуть, є ще в школі добрі люди.
Давно не говорила з чоловіком,
не донесуть недужі ноги
туди, де вже не перше літо
над ним волошки, від роси вологі.
А серце у самітності не твердне,
хоч старість все вразливіша щороку.
Лиш прибіжить сусідка добросердна
у проміжках життєвої мороки.
Весною хтось заходив випадково,
з цукерками подарував пакунки.
Сама не їла, лиш поклала в сховок –
чекають, може привезуть онуків діти.
Засохли ласощі, зів’яли квіти
під фотографіями дорогими…
Та не везуть здаля онуків діти,
а роки пролітають, як хмарини!
Старенька вчителька, знайома й рідна,
ласкавий усміх, зморшки під очима…
Я ще живу! Я ще комусь потрібна!
І спогад в молоді літа ще кличе!
Зітхнула, тихо двері зачинила.
Святковий день зникає, сонцем вмитий.
В чеканні знову до віконця сіла,
дай Бог до вересня дожити.
Автор публікації
Коментарі: 16Публікації: 34Реєстрація: 13-08-2018
Достижение получено 16.08.2018
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій
