Білозубо виблискує степ під святковим обрусом,
тихопружно прозорить чекання Різдвяного чуда.
Кришталево ковил дзеленчить замороженим вусом,
над безмежністю грається з вітром чаїна-приблуда.
Та застигла краса козакового зору не вабить.
Біг коня випереджує думка, минаючи обрій,
їй зрадлива закутість річкового скла – не завада,
поки кличуть і ждуть – недіждуться з вікон очі-зорі.
Там із маком чекання в макітрі рука розтирає
клапті літнього сонця – пшенично-медову посвяту.
По стеблині дідух у куті душі вмерлих збирає,
під липневий укіс роздухмянили хату дівчата.
Мати гримає на дітлахів , бо вогонь – не забава,
бабця “Бог ся рождає…” терпляче сестер научає…
А по заходу вже розлилась золотава заграва,
Новородженого радо людність Христова стрічає!
…Кінь сахнувся, почувши ланцюг із слідів сіроманця,
розігнавши намріяне зачарування від марень.
Обіч шляху в ярах затаїлись хати-хуторянці,
як задумані вдови, без диму, вогню, господарів.
Серед поля – чепігами плуг, як волання до неба,
без гарячих долонь дичавіє, іржавіє рало.
Чи героїлось тут, чи невільництвом пахне ганебно?
Вже ні сліз, ні людей, до сухого все переридало.
Кінь хропе, нетерпляче вудило гризе, б’є копитом.
Ці горби вдалині зустрічають пізнаваним димом.
Там – вогонь у печі, там – кутя і вино недопите.
Там вирує життя, наче Богом дароване диво.
Автор публікації
Коментарі: 16Публікації: 34Реєстрація: 13-08-2018
Достижение получено 16.08.2018
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій
