Для голосування необхідно авторизуватись

Люди, що ганять сонце

Погожого, весняного дня на малолюдному, високому мості сидів на інвалідному візку не старий, безногий чоловік. Своїми міцними, добре натренованими руками він пензлем щось виводив на папері. Тепле сонце ще не пекло по-літньому, але вже яскраво засліплювало очі. Вдивляючись у височінь неба і за небокрай, чоловік примружившись надів окуляри і продовжив малювати.
Приємну тиху мелодію природи, наспівану шелестінням першої весняної зелені, стоголоссям птахів, потоком вод стрімкої ріки та посвистуванням тихого вітру час від часу переривали кроки поодиноких прохожих, що заклопотано поспішали кудись вперед. Та раптом на міст, наче буревієм ввірвався голос обуреного хлопця. Він не сварився, а просто нестриманно горланив у свій мобільний: «Ну так іди геть, якщо хочеш! Котися під три чорти, на всі чотири сторони! Дістала ти вже мене! Всі мене дістали!». І з пересердя юнак щосили жбурнув мобільний об асфальт. Телефон в різні сторони розлетівся на шматки. А хлопцеві було байдуже. Присівши, він спиною сперся об масивні перила мосту та обхопив голову руками, і на кілька хвилин нерухомо застиг в такій позі. Невдовзі повільно підвівся і повернувшись обличчям до глибоководного водоймища, безрозбірливо втупився поглядом вперед.
Чоловік, знявши окуляри, пильно почав спостерігати за хлопцем. Йому вже доводилось бачити на цьому мості подібні застиглі пози містян, і він знав що може далі відбутися. І на його острах кошмар почав повторюватись: хлопчина, наче зомбі, нікого не помічаючи, напружився, обхопив перила мосту і почав перекидати одну ногу за металеву огорожу.
Чоловік швидко положив окуляри додолу і загукав:
– Юначе! Юначе! Ей, там біля мосту, допоможіть мені, будь-ласка!
Хлопець стрепенувся і, опустивши ногу, обернувся до чоловіка. А той продовжував гукати:
– Будь-ласка, я ж вас бачив там, я знаю що ви там стоїте! Будь-ласка, допоможіть мені! – і він почав, наче сліпий промацувати руками землю навколо свого візка – У мене окуляри впали, а я без них погано бачу, наче все в тумані розпливається…Будь-ласка, я ж не можу підвестись аби самому знайти.
Юнак зжалився, і невдоволено підійшов до чоловіка:
– Ось вони, тримайте, під колесом лежали.
– Дякую, дякую. Слава Богу, ще є добрі люди на світі. А то я без своїх окулярів геть стаю немічним. – і чоловік надівши свою «пропажу» продовжив виставу – О! Ось так я тепер Вас добре бачу, а то, наче в густому тумані було…
– Ви малюєте? – перебив чоловіка здивовано хлопець, помітивши незакінчену роботу.
– А, так. Маю хобі, яке трохи і прибуток мені приносить.
– А як же ви з поганим зором це робите.
– Так без окулярів зір у мене поганий, а з ними я добре бачу. Їх з самого закордону мені брат, на замовлення привіз. Якість – куди там нашим вітчизняним братися.
– І що ж ви малюєте, якщо не секрет?
– А схожого на тебе малюю.
– На мене? Більше подібне на сонце. – хлопець присів біля чоловіка і дістав з кишені пачку цигарок – можна? Вам не буде заважати якщо я…
– Пали, пали. Я й сам люблю інколи затягнутись.
Юнак, пропонуючи гостинця, простягнув цигарки.
– Дякую, та в мене саме натхнення. – відмовився чоловік і взяв у руки пензля – А так і є. Я малюю сонце.
– І чим же воно на мене схоже?
– Характером. Ти ж мені допоміг, і сам з себе онде який славний, виглядаєш як справжній мужчина – геть як сонце.
– Характером? Тобто? – нічого не міг зрозуміти юнак.
– Ти що не знаєш легенду про Сонце? Не чув, що воно з самого початку було людиною? Молодь, молодь…
– Ні, вперше від вас таке чую.
– Нікуди не спішиш?
– Мені нікуди спішити. – іронічно відповів хлопець.
– Ну так слухай.
І малюючи свій пейзаж, чоловік розповів:
Колись давно, ще з самого початку віку, Сонце було людиною. Жив такий хлопець, що так і звався – Сонце. Тоді на планеті ще витала напівтемрява, світло на Землю тьмяно кидав Місяць. А сонця на небі ще не було. Ось так люди і жили. Подібно як і ми жили. Одяг, будинки – це все було інакшим, а ось самі люди, їхня суть – як і зараз. Були як і добрі, так і злі, і щирі і жорстокі.
Сонце ж був унікальним хлопцем, наділений неймовірною енергією. Він мав здатність випромінювати з долонь світло, яким лікував рани. Але разом з тим та енергія була настільки сильна, що в його хвилини суму, чи втоми вона ставала вогнем і могла обпекти людей. І не завжди Сонцю вдавалося контролювати свої емоції, бо ж він був просто людиною. Молодим ще був, енергійним, з ранимою душею. А життя його було не медом мазане: і працював тяжко, і клопотів куча і батьків смерть рано забрала. А люди його не розуміли. Йому погано – він обпалює, і люди ображаються, сердяться, відвертаються від нього. Навіть бувало ті його ганили, кому він рани лікував. Забували люди зроблене добро. Та невже Сонце винен що його таким створено? Навіть дівчина його кохана, і та від нього пішла.
Хоча був засіб аби зарадити хлопцю. З ним легко можна було б ужитись, як би його розуміли, сприймали б таким, який він є, у миті суму намагалися б зарадити, розвеселити, а не критикувати; втомленому дали б спокій, можливість відпочити – його просто потрібно було любити. Йому лише потрібно було знайти свою людину, свою рідну душу.
І одного разу Сонце таки зустрів ту, котра подарувала йому щастя. І все у них було добре, аж доки темрява не почала перемагати над слабким світлом Місяця. А в повній темряві людям життя неможливе. Почало населення вимирати. І коли дісталася темрява до поселення Сонця, і його кохана занедужала, то хлопець почав благати у молитвах спасіння, бодай навіть ціною його життя.
І віддав Сонце своє життя за спасіння своєї коханої. Після смерті він став найяскравішою зіркою в небі, аби завжди його любимим було світло і тепло.
Ось таке воно, Сонце в легендах – могутнє, любляче, що бореться з темрявою за життя. А люди і нині, багато хто в спеку нарікають, вмовляв чому воно так пече. Ніколи їм не догодиш. – закінчив розповідати чоловік, наносячи на полотно останні мазки. – А ти мені образно його нагадав, звернувся художник до свого співрозмовника. Добрий ти, хоч і молодий ще. За щастя треба боротись, не відпускаючи життя і будеш як сонце в небі.
– Добре вам говорити. – з сарказмом відповів хлопчина – Але реальне життя, це ж не легенди.
– Таки так. Міг би я тобі ще сказати, що маєш руки, ноги, можеш щодня бачити світ і вдихати його повітря, то дякуй Богу, і живи. Але не маю права, бо я ніколи не знав як це ходити по землі…народжений я калікою… то й не знаю, може з ногами й важче.
Чоловік закінчив, а хлопець наче онімів. Він мовчки перетер в руках зім’яту, недопалену цигарку і пішов.
А в блоці на одній із сторінок інтернет сайту з’явився напис:
Не відпускай його! Ніколи. Попри все тримай життя, бо воно прекрасне. Воно в заході сонця, в дотику роси до твоїх босих ніг, в каплях літнього дощу, що падає на обличчя; воно усюди: в заливному сміхові дитини, в ніжних руках матері, в твоїх закоханих очах, навіть у сумному погляді одинокого старця. Так, варто жити навіть тоді, коли безжально б’є доля, коли душа плаче від болю, а ноги більше не мають сили іти вперед. Бо ж коли витримаєш і переживеш, то відчуєш наскільки прекрасним може бути це жорстоке життя. Невимовне відчуття рідкісних хвилин спокою і теплого душу після потрясінь, морозячих серце. Коли ти стоїш під приємним струменем води і розумієш: нарешті закінчилось, нарешті пройшло, і ти вдома. Й той душ найкращий за будь-які царські ванни. І життя тоді не позбавлене сенсу – воно, таке несправедливе і швидкоплинне, варте твоїх сліз, бо це вчить бачити щастя. І річ зовсім не у теплій воді, а в твоїй душі, яка відроджується, будучи вбитою. І все тоді, коли не відпускаєш життя! Не потрібно боятись його. Кохай, радій, коли серце сміється, не ховай сліз, коли воно плаче, живи по-справжньому, аби душа відчувала що вона живе, навіть якщо може втратити усе – у неї завжди є шанс зцілитися, доки ти тримаєшся за життя. Не відпускай його.

4

Автор публікації

Офлайн 3 роки

Оксана Бугрим

7
Коментарі: 0Публікації: 3Реєстрація: 15-08-2018

Думок на тему “Люди, що ганять сонце”