Для голосування необхідно авторизуватись

Нічна розмова із крилатим гостем

малюнок: Анастасія Зирянова
Оповідань-діалог
Ангелам-охоронцям земним і небесним присвячується.
– Привіт!!!
– Привіт-привіт… Але навіщо мене будити? Ти в курсі – зараз четверта година ночі?! Не знаю, як там у вас вгорі, а тут люди в такий час – сплять!
– Ну по-перше, ти – моя підопічна, я – твій ангел-охоронець і мені майже все дозволено. По-друге, для когось четверта ранку, і повір, не всі люди зараз сплять (нам згори ліпше видно). А по-третє, вдень ти або сильно зайнята, або тобі на все наплювати, тож до твоєї душі достукатись можна лиш вночі, коли ти спиш.
– З такою душею ще попробуй заснути – аби ніч дай їй все по поличках тасувати, в собі ритись… ревти. Але я взагалі-то, не знаю, чи дозволено тобі аж настільки лізти мені в душу… Ну, я щось зробила не так?
– В тому й річ, все ніби й так; за правилами, за законом, за заповідями… але ти не живеш за ними, ти їх просто дотримуєшся, це не погано, але це не те… Ти замикаєшся в своїй праведності і зневажаєш тих, хто живе по-іншому, а так не можна…
– Виходить – не така я й “праведна”. Вибач, ну не можу терпіти, коли люди нищать себе дурницями! Нетерплячість – це погано, але ми тут всі не ангели.
– Так точно. Я навіть не про це… Не можу спокійно спостерігати за тим, як ти існуєш, а не живеш… Ти сподіваєшся на щастя, а сама ж постійно уникаєш щастя, відганяєш, коли воно при ходе.
– Як відгоню?! Коли це воно приходило?! Я давним давно живу на ентузіазмі і вигадках, а справжнього щастя й не було…
– Ну от – знов завела стару пісню про нещасне дівча. В тебе навіть не правильне поняття про щастя. А щось радісне можна в будь-яку мить відчути, і хоч на секунду, чи на долю секунди, побути щасливою, а ти… Що дійсно нічого не помічаєш?! Щастя завжди поруч (звісно, коли немає горя)… А ти…
– Так, годі… Годі з мене тварюку безсердечну робити! Що я повинна помічати? Що таке чарівно-небесне я проґавила? І коли, наприклад?!
– Наприклад… Наприклад, вчора на роботі, коли ти працювала за комп’ютером біля вікна, вийшло сонечко і ти опинилася в обіймах його променів – стала такою тендітною, світлою, осяйною, що всі колеги в офісі звернули на тебе свої погляди й чекали твоєї посмішки… Твоє (як завжди) депресивне сіро-коричневе вбрання здавалося жовтогарячим… бракувало тільки твоєї чарівної усмішки… Та ні… Ти почала щось роздратовано бурчати, наче зла стара бабзно! І вся чарівність моменту зникла. Картинка розпалась… І сонце зайшло за хмари!
– Це твоє сонечко засвітило монітор, очі різало до сліз, і як я не крутила тим монітором, як не затуляла – там нічого неможливо було розібрати, роботу довелось дописувати в обідню перерву! Ще мені щастячко телепнуло…
– Дарма ти іронізуєш. Не вмерла ж ти з голоду без того обіду. А от він розчарувався в тобі, а був за мить від того щоб нарешті зрозуміти, що кохає тебе… Ех, якби ти усміхнулася…
– Ти про кого кажеш? Який же це романтик міг в мене прагматичну закохатись?
– Ти прагматична? Не сміши моє пір’я на крилах! Тоді б ти не дивилася на нього крадькома, не ховала б погляд коли він поруч і не бісилася б, що в нього побачення з іншою. Він – це той кого й ти любиш!
– Що?! Та нікого я не люблю, не розкидайся такими словами! А якщо ти про Марка, то він – просто колега… Він розумний, акуратний, без шкідливих звичок, симпатичний юнак, на таких просто дивитися приємно…
– Добре-добре! Бреши собі, бреши! Мене ж ти все одно не обдуриш. Та проблема в тому, що ти стараєшся не помічати прекрасного. Ти наче сухарик – черства! Так, ти ніколи нікому не робила зла, але й про добро давно забула. Чекаєш від людей підлості, зради, образ, чекаєш тільки гіршого, тому колючки твої завжди напоготові. Так, ти щира на сповіді, але поруч не маєш людини якій би відкрила душу, а якби й була ти не помітила і не розщедрилась на відвертість, (бо довелося б колючки сховати). У тебе немає ворогів, але й щирих друзів – нуль, в тебе всі – “просто колеги”. І лише я знаю, що ти не Кактус, (як тебе прозвали “колеги”), ти – ніжна і світла, і маєш чутливу душу, яка здатна любити, дружити, бути вірною і кохати… просто з деяких пір ця душа застебнута на всі ґудзики…
Що ж мені з тобою робити?… Зрозумій, так не можна! Не милосердно так чинити з людьми… Зізнайся, що кохаєш Марка! Ти прагнеш стати кращою коли він поруч…
– Слухай-но, янголе мій білокрилий, ти крім всього іншого про мене знаєш, що в 17 літ я зареклась кохати…
– …хіба що кохатимуть тебе, але ти так і не дозволила щоб тебе покохали…
– …і ти прекрасно бачив як зі мною тоді повелись, як зламали, як розтерзали хвалену тобою душу, (кому ж її таку показувати?!). А зі мною тоді так можна було?! А той придурок хоч чув про милосердя?! А ти тоді де був? Чому не охороняв, не повчав? Га?! Може б я тепер не була сухариком, і раділа сонечку, яке не тільки світить, а ще жарить так, що біля вікна за комп’ютером неможливо працювати!
Чому ти тоді не дав мені знати що з себе уявляє мій коханий; що той до кого я мала найсвятіше почуття і відкриту душу – виявиться останнім негідником? Чому не просвітив, що всі кого я вважала за друзів – за моєю спиною будуть насміхати з моєї наївності? І врешті, де тебе носило коли я помирала від болю розчарувань…
– Не плач… а може саме це тобі зараз потрібно – поплакати й забути ту пекельну муку. Я так бажаю щоб ти всю ту історію забула, і простила… Так, я знаю, що ти пробачила йому, але той біль так і не відпустила… Люди й не такі образи переживають, не в такі біди потрапляють, але вибираються і стараються забути про сумне… А ти, ти мало того, що добре засвоїла урок, то ще й повторюєш його без потреби… Поплач..
Я тоді не міг бути поруч бо… бо свої крила віддав тобі. Попросив в Бога щоб ти мала вибір за що схопитись, і ти вибрала крила віри, а не смерть у відчаї (як хотіла, якусь мить, тоді). Ти вибрала віру, схопилася за молитви і храм – адже від душевних страждань вони рятують найкраще, слава Богу. Ти впустила в душу щось невідоме тобі – щось святе і почала жити спочатку, але до сих пір не віджилась, погано прийнялась, як кажуть про рослини…
– То якби не ти я зараз була б в пеклі…
– Щось таке… Не важливо… Ти колись казала, що пекло може бути й тут, у цьому світі, але ти з нього вибралась з Божою поміччю, а про справжнє пекло ти й уявлення не маєш.
– Про те, якби ти не заступився, за мене грішну перед Всевишнім, то я б тепер мала б повне уявлення.
– Це не має значення, моя роль не головна – Бог кожному завжди дає шанс змінитись на краще, ось ти і скористалася, а я – завжди до ваших послуг. Ми щодня вас з таких ситуацій вирулюємо, що ви навіть не помічаєте цього, і на те ми й ангели.
– А ти тоді довго був безкрилий?
– Ні. Невдовзі у тебе з’явилися власні духовні два крила, а мої повернулися до мене. Правда, от тільки трішки обгоранні по краях, ось тут бачиш. Видно, сильно тоді тебе попекло…
– Але ж без твоїх ангельських крил – я зовсім згоріла б…
– Ми ж цього не знаємо – ангелам пристрасті не відомі.
– Але ж ви небайдужі! А я так хотіла збайдужіти – думала таким чином уникну пристрастей…
– Ну, ти ж людина, ти не можеш так легко бути безгрішною. А байдужість гірша за пристрасті, вона вбиває душу.
– Хіба якщо це байдужість до якоїсь окремої пристрасті – тоді це навіть корисно…
– Так. У тебе таких байдужостей кілька, це наш з тобою плюс. Але напевно, я поганий ангел-охоронець, якщо за ці п’ять років не зміг вилікувати тебе від того розчарування. І не навчив жити без очікування розчарувань…
– Не плач… Ти найкращий! Це у мене ще тоді такий вік був, я думаю, якби те все трапилося зараз – мені б і не половину не так боліло б. Ну подумаєш, перше скажене кохання і я як, дурепа наївна, повірила в щирість його кіношних фраз… Сам бачив – я довго опиралась, для мене так серйозно і страшно було – провести з коханим вперше ніч, але я думала, що ми єдині одне у одного будемо на все життя! І я собі намріяла про неземну ніжність і таємничість, а він був наче вандал, і мало того, що обсміяв мене на все містечко, то ще й відео (як виявилось він такі “перемоги” таємно знімав, щоб потім посмакувати з друзями) виклав у Інтернеті… Хоча майже нічого не було видно: силуети, глухі звуки… Але ж він, гад, постарався – все підписав: імена, дати, нашу історію стосунків… зараз це здається пустою зрадою, і я розумію, що з нашого містечка мало хто бачив ту пародію на порно, а тоді я себе винуватила, тоді…
– Ти згоряла від сорому. Я ж знаю, не тривож свої рани. А те все ти могла б якісь подрузі розказати, бо мені важко розбиратися в подібних речах, але подруг тобі теж ще треба завести.
– Справді. Бачиш, який ти хороший. Я завжди відчувала твою опіку – ти так багато для мене зробив, пробач мені ті слова… я невдячна і цинічна. Пробач!
– Ну ви ж люди всі такі: вам все не так, а якщо так – то мало. Це навіть смішно!
– То ти вважаєш Марко міг в мене закохатись?
– А навіщо це тобі, ти ж кажеш, що нікого не кохаєш… Невже хочеш порозкидатися “такими словами”?!
– Мало що я там кажу, ти ж знаєш правду!
– Мало що я там знаю, я хочу почути від тебе цю правду, крім того, її ти приховуєш в так глибоко в душі, де тільки Бог може роздивитися.
– Ну й хитрющий ти як на янгола!
– З тобою по-інакшому не виходить! Давай викладай! Якраз цю історію я послухаю з задоволенням.
– Згода. Ти маєш рацію – я не дотримала своєї егоїстичної обіцянки – “не кохати”, і ти цьому радий більше ніж я! Отож, Марк… Марко (так його називаю лише я, сам казав) з’явився в офісі десь рік тому… і все… я перестала спокійно спати – він мені снився, я думала про нього. Потім він і наяву почав мене діставати: спробував розговорити – я і лепетала, прозвав Готесою за мій одяг в темних кольорах – я і посміялась, декілька разів просився провести мене додому… і ось тут до мене дійшло, що я маю десь у серці якісь до болю знайомі відчуття… Мене наче перемкнуло, (я згадала чим все скінчилось першого разу), я мало не послала Марка куди подалі, відрубала, що я не зечка і конвоїри мені не потрібні… І все. Всі залицяння припинилися. Він дав мені спокій, а я зрозуміла як мені важко жити без його “діставалок”. Та Марко підходить до мене тепер тільки в снах…
– І…
– І лише там я зізнаюсь йому в коханні… Так, я – його люблю!
– Та-да-да-там!
– Задоволений, так?! Будеш радіти, що я відновилась, а що мені робити – він міг замилуватися мною, міг зрозуміти що я не відьма, але я проґавила момент…
– Так, проґавила…
– Ну, так нам сухарикам й треба! Шкода, картинка дійсно шикарна була б…
– …а хто тобі сказав, що момент був останній… Звісно, якщо не пересядеш до дверей, як намірилась! Весна триває – завтра ненависне тобі сонечко знов впреться в прокляте тобою віконечко, і хоч ти знову будеш змушена зробити перерву, тепер ти будеш радіти, цвісти і…
– Усміхатись! А що як не подіє, а що як він зовсім збайдужів до мене, я ж з ним поводилася як мегера…
– Не збайдужів, (не накручуй себе, я тебе знаю – зараз зробиш проблему якої нема і гризтимеш себе до рання). І він не вважав ніколи тебе за відьму… Невже не бачиш, що він переживає, що недостойний тебе. Трішки дметься, що ти його так нахабно відшила, а сам спостерігає за тобою, коли ти зайнята. Так-так, ви – два чоботи пара!
– Якби ж я хоч раз обернулася коли відчувала його погляд – ми б зустрілися очима… була б картинка теж нівроку!
– Але ж ти боялася помилитися, ти зовсім перестала довіряти відчуттям.
– Ну посміхнуся я, як блаженна, і що, що далі?
– Рідна моя, до блаженної тобі ще ой як далеко, тому буде не легко йому з тобою. І ти помиляєшся – я не знаю твого майбутнього, я переживаю його з тобою, а свій шлях по життю ти твориш сама, я лиш допомагаю в добрих ділах, і стараюсь захистити від злих. Зрозумій, не я записую твої гріхи, мене цікавлять лише такі вчинки, які на користь твоїй душі і іншим душам. Скажу одне, далі буде, а що – все у ваших руках. Дозволь собі щастя, віру, надію, і любов без ілюзій.
– Добре. Ангеле, а чи не міг би ти попросити в Бога за того… що тоді… ну, таке вчинив зі мною, щоб його не карав?
– Ні, я не можу, я не його ангел. Але ти можеш це зробити, якщо захочеш помолитись за ворога…
– Я хочу і зможу! Я все зрозуміла, саме це і є прощення, а прощення – це відпущення болю, що нам завдали, це повне відродження душі. Саме цього ти від мене добивався? Скажи, правда, я все зрозуміла?
– Так! До тебе нарешті дійшло серед цієї ночі. Ну й хитрюща ти як на сухарика!
– З тобою інакше не можна!
– Ось і все. Я свого “добився”, як ти виразилась. Мені час зникати. Мушу летіти…
– А мені скоро вставати, мушу спати.
– Тільки щастя свого не проспи!
– Ні, тепер у мене є надія на краще, і своє щастя я ділитиму з тобою.
– Я ж ангел – у мене своє, ангельське щастя, а у тебе своє, діли його з людьми.
– Але ж я тебе так люблю, і хочу віддячити за все.
– Просто живи щиро і не припиняй вірити в Бога, в торжество добра, в дива – це найкраща подяка. Все – лечу! Ой, дивись – у мене крила вже не обгоранні, по краях відновились. Бачиш?
– Бачу! Лети, лети, лети…

– Минула доба. Хоч я і не бачу тебе, знаю – чуєш. Сьогодні все було краще ніж я очікувала: мене осяяло сонце, проміння виблискувало на волоссі, я усміхалась (стримуючи регіт – комп’ютер завис), а коли зиркнула на Марка – наші погляди зустрілись, ми сміялись і кивнули одне одному, потім обідали разом і говорили, говорили про все на світі… Словом, він провів мене додому, а завтра ми йдемо в театр на нашу улюблену виставу! У нас перше офіційне побачення, а таке відчуття ніби знаємо одне одного вічність… Але все лише починається. Чуєш, мій ангеле, все тільки починається!
Так, для таких розмов таки потрібно подругу знайти! Ангел все бачив… Дякую… 20.10.2008

1

Автор публікації

Офлайн 4 роки

Яна БІМ

13

Є для серця така покута -
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було. Л. Костенко

Коментарі: 0Публікації: 6Реєстрація: 02-09-2018