Мені не страшно | Літературна премія Видавництва книг "Лілія"

Есе «МЕНІ НЕ СТРАШНО»

Знову осінь. Я мовчки плетусь спорожнілим парком, оціпеніло вдивляючись кудись у себе. Під ногами шарудить свіжовипавше листя, навіюючи мелодію плаксивої осені, а дощова погода поглиблює у роздуми…
Взавтра мені ВЖЕ буде двадцять п’ять! Як, все – таки, це багато і стає якось лячно, адже вже прожито більше, ніж чверть століття. Я старію. Кожен прожитий рік приносить мені маленькі, поки мало помітні, зморшки, які я намагаюсь розгладити з допомогою кремів та масок.
– Чому ти хвилюєшся? – заспокоюють мене подруги. – Ніхто не здогадується про твій вік.
Але ж, я знаю!!!
Взавтра мені ВЖЕ буде двадцять п’ять! А, що я бачила в цьому житті? Іноді стає, навіть, прикро, адже я зовсім не гірша від своїх подруг, які вже давно мають свої сім’ї.
– У нас суцільні ідилії вдвох, – вихваляється, якось одна з них. – Уяви теплу кімнату, свіжу постіль, яка пахне лимоном, інтимність свічки. Він ніжно обіймає тебе за плечі, щохвилинно нашіптуючи лагідні слова, і тобі стає легко та спокійно, мов за кам’яним муром…
Я згадую її загадкову посмішку і тяжко зітхаю: ,, Щастить же іншим …’’
Взавтра мені ВЖЕ буде двадцять п’ять. На моє день народження розквітають троянди, але від цього я, чомусь не радію – навіщо мені їхній свіжий запах, навіщо мені їхній свіжий вигляд, коли я стаю старшою ще на один рік?!
А, можливо, я боюсь не своїх двадцяти п’яти, а своєї самотності і останніх, повільно вмираючих, днів пізньої осені?
Я піднімаю голову, розправляю плечі і, раптом, мов прокидаюсь від страшного кошмару. Господи! Мені взавтра буде ЛИШЕ двадцять п’ять ! Це тільки початок! Я молода і розумію про це! Я не виглядаю на свої роки! І нехай я так мало бачила в цьому житті, але ж у мене ще все попереду!
Я вдихаю на повні груди прохолодне вечірнє повітря і, раптом, відчуваю, що перемогла свій поганий настрій. Посміхаючись сама до себе, усвідомлюю, що вже давно скінчився дощ. Повз мене пробігають поодинокі жінки. Вони зайняті своїми проблемами і їм немає ніякої цікавості до мого взавтрішнього двадцятип’ятиліття. А так хотілося поділитись з ними своїм веселим настроєм. Так хотілось закричати на весь парк :
– Жінки! Зупиніться хоча б на мить! Роздивіться навкруги! На вулиці осінь! І нехай вона так рідко радує нас гарною погодою, та ви згадайте, що попереду на нас чекає Бабине літо!
Та ніхто не озирався на крики, що неслись з мого серця. Жінки продовжували тяжкою ходою крокувати парком, не помічаючи, навіть, того, яким таємничим він стає з першим смерканням. Не має у них і часу на те, щоб вслухатись, як шарудить під ногами свіжовипавше листя, наспівуючи веселу мелодію про наближення Бабиного літа.
Як жаль. Ніхто не хоче радіти разом зі мною, адже взавтра мені буде двадцять п’ять. Але, не дивлячись на це, я ВЖЕ із посмішкою думаю про завтрашній день.
Мені вже нічого не страшно…