Для голосування необхідно авторизуватись

ВУЙКО ОЛЕКСА

 

. .        ВУЙКО   ОЛЕКСА

. .Є такі щасливі люди на Землі, яких називають просто і зрозуміло: добра людина. А добра людина – це привітна, чуйна, лагідна, радісна, спокійна, безвідмовна…
. .Про вуйка ОЛЕКСУ, рідного брата діда ЯКОВА ще казали: “Ну, така добра людина, така добряща, хоч до рани прикладай!”. Завжди усміхнений, урівноважений, вуйко ОЛЕКСА приязно дивився в очі людини, уважно слухав – слухав, інколи підтримуючи бесіду. Ніколи не відмовлявся, якщо треба було комусь із сусідів, рідних чи односельчан чимось підсобити або допомогти (“помочи”).
. .Одного літнього червневого дня, вранці, коли яскраве сонечко починало своїми теплими сонячними променями пригрівати землю, а вранішнє свіже повітря вбирало – впивалося сонячним подихом легенького вітерця, – почулося мені, як кликала бабка НАТАЛІЯ.
. .Бабка саме поралася на подвір’ї, “лагодилася” (збиралася) варити їсти, аби встигнути до полудня, бо ж сім’я прийде полуднувати (обідати).
. .Якою невимовною радістю сповнювалася я, ще мала школярочка, коли почула:
. .- ТАМАРКО, дитино, гай піди-но до вуйка ОЛЕКСИ, аби він нагострив ніж. – Бабка НАТАЛІЯ знала, що я у дитинстві любила “мандрувати” по селі, бо НОВОСЕЛИЦЯ наша дуже файна.
. .І я побігла, весело підстрибуючи і тримаючи у вузлику “закутаний” (загорнутий) ніж.
. .Йшла – подорожувала спочатку Головною сільською вулицею, потім повернула у вузьку вуличку у напрямку до Гупала (кут села), котра похилилася вдолину до вузенької річки Кропив’янки. Йшла і любувалася чарівними квітками, які приязно “дивилися і вітали” мене із-за паркану сільських осель із дивовижними квітничками.
. .А потім, як нагадувала мені бабка, повернула у лівий бік від дороги на стежку, таку довгу – довгу, що звивалася коло людських городів. Ген там, далеченько, побачила таку файну білу хату, причепурену квітками, невелику, вимащену жовто-оранжевим вапном “шопу” (сарай), кошицю із кукурудзою, хлівець і свинарник (“куча”), скирта свіжого сіна. На “оборі”, загородженій парканчиком височеньким, була сільська живність. А подвір’я, здавалося, встелене м’яким ніжним килимом, вабило якоюсь незвичайною, бархатною зеленню трави… Там, у долині, було видно верби густокосі, які опустили своє ошатне гілля над річкою додолу.
. .Здавалося, що потрапила не у сільську оселю, а у справжній музей під відкритим небом.
. .Аж тут, на порозі хати, у сінях, з’явилася вуйна ДУНЯ:
. .- ТАМАРКО, добрий день! Заходь до хати, – припрошувала вуйна. – Ади, я “мадівників”, присипаних цукром, напекла, – показувала вуйна. – На столі – мої улюблені високі, з припеченою скоринкою у цукрові, свіжі “мадівники”. Аж ніздрі лоскотало, – так смачно пахло печиво.
. .- Вуйно, а де вуйко ОЛЕКСА? Бабка казала, щоби вуйко ніж нагострив.
. .- Вуйко у “шопі” (сараї). Робить свою роботу (наголос на першому складі), – відповідала вуйна ДУНЯ.
. .Зайшла до вуйка ОЛЕКСИ, – а там диво – дивовижне, я ще такого не бачила. Так гарно відчувався запах живого, свіжого дерева. Скрізь кучерявились дерев’яні стружки, які лежали на долівці, на лавці, на полицях. Дзвінко працював – стукав столярний станок, всюди – дерев’яні частини ледь не для всеньких хатніх виробів: ніжки, дощечки, спинки, кружала, квадрати…
. .Вуйко ОЛЕКСА був столяром, або теслею, як раніше казали. Рубанки, сокири й сокирчини по кілька видів, ножі з різними зубцями, пилка – мала і велика, фрезер, дриль (“дрелька”), стамески, ножівки, – чого тільки не було у вуйковій майстерні. Та найголовніше – столярний станок, на якому вуйко робив свої “заготовки” для різних дерев’яних виробів. А ще треба було знати, яке дерево і до чого підходить: ясен, береза чи клен.
. .Бачили б ви, з яким неймовірним і надзвичайним захопленням розповідав вуйко ОЛЕКСА про своє ремесло.
. .- Вуйку, а що це має бути? – цікавилася я, показуючи на окремі частинки майбутніх виробів.
. .- Це “ножки” (ніжки) до стільця, а це – до малого ослінчика. Ще має бути лавка, підставка для “казанчика” (відерця), ложки і ножі дерев’яні, – продовжував вуйко.
. .- Ти, ТАМАРКО, кажи, щоби ти хотіла з дерева зробити, не соромся. Можу виготовити файну дитячу іграшку (коника, ляльку), у тебе ж є братик малий.
. .Вуйко говорив, говорив… А мені було так добре. Ароматний, якийсь дивний запах стружки дерев’яної, та й самого дерева, нагадував мені, що я десь на лоні матінки – Природи. Уже пізніше зрозуміла: мені тоді здавалося, що я, ніби на крок ближче до гармонії з природою, бо саме дерево, оброблене й необроблене, зближує із живою природою якось незримо – невидимо для людини. Мені уявлялися вишукані, витончені, різноманітні витесані фігури і деталі, з яких неодмінно вуйко ОЛЕКСА щось змайструє.
. .- Робота з деревом (деревообна справа) – клопітка, складна, нелегка, – казав він, вкладаючи в неї частинку своєї душі.
. .Захоплено спілкуючись зі своїм вуйком ОЛЕКСОЮ, я й не згадала, чого прийшла до нього.
. .- Дитино, а дай-но мені свій вузлик, та й нагостримо з тобою ніж, – нагадав вуйко. – Видно, що він не вперше це робив, бо жінки й чоловіки зверталися до нього, аби він щось змайстрував або полагодив.
. .Ось такий вуйко ОЛЕКСА, добра людина. Ну, добрящий – добрящий, хоч до рани прикладай. Справжній сільський господар, у руках якого все гарно майструється, тешиться, забивається, складається, закручується… У якого все виходить, бо зроблено від душі, з БОЖОЇ волі.
. .Ішла стежкою вузенькою я попри сільські городи, і довго озиралася й ставала, ставала й знову озиралася. Мені довго вчувалося – слухалося, як дзвінкоголосо працює столярний станок.
. .Вуйко ОЛЕКСА, привітний, усміхнений, спокійний, щось майстрував. …ЗГАДАЛОСЯ…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ТАМАРА РОМАНЮК,

. . . . . .”Мої рідні Кельменці”, 31 жовтня 2018 – 20 р.

4

Автор публікації

Офлайн 7 години

Тамара Романюк

482
Коментарі: 25Публікації: 215Реєстрація: 06-02-2020

Золоте перо

Достижение получено 17.06.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 100 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 16.02.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій

2 коментарі “ВУЙКО ОЛЕКСА”