Для голосування необхідно авторизуватись

Коли серця пульсують в унісон

Золотокоса осінь порядкувала у дворі, вітер шарудів пожовклим листям,  зібраний врожай спочивав у хазяйських будівлях. Тепер дві сиві  жінки-вдовиці з обличчям, усіяним рясними зморщечками-роками, мали вдосталь часу для розмов. Тож і в цей холодний день Марія завітала до Ганни. Обидві були низенькі, повновиді, сиві: старість зробила такими, хоча були  жінки й нині різні, як ніч та день.
– Як воно сьогодні, Маріє?
– Нічого. Ледве до тебе дійшла: щось голова болить і ноги крутить.
– Так літа ж у нас які!
– Літа…
Порозмовляли про здоров’я, дітей, про останні події. Помітила Ганна, що під час розмови чимось була схвильована Марія, немов щось цікавило та не знала, як запитати. Аж ось неначе пригадала:
– От що я хочу запитати, Ганнусю: а це правда, що твоя донька за єврея заміж вийшла?
– А ти тільки дізналася? Так, вийшла, – посміхнулася Ганна, зрозумівши, що Марія напевно в сільраді недавно побувала й  прізвище нове доньки почула, а раніше не знала.
– І що ж це вона всю вашу сім’ю так підвела?
– Ой, Маріє. А чи підвела? Чи вкрала, вбила кого, зрадила? Покохала, а не підвела…
– Як знаєш. Але ж якщо щось, вся ваша сім’я, Ганнусю, постраждає…
– Якщо що, Маріє? Не гніви. Краще розкажи, як там твій Марко.

Марія помітила, що розгнівала  подругу, засиджуватися більше не стала.
– Марко добре, має ось приїхати.  Ой, піду я вже, Ганнусю. Поки дійду, Марко й приїде.
– Йди вже, Маріє, йди. Побачимося невдовзі.

Пішла Марія… Думки Ганни, немов птахи, полетіли в далечінь: підвела, каже Марія, донька нас. Мабуть, Марійко, ти забула, як молодою сама була. Коли два серця б’ються в унісон, весь світ прекрасний і єдиний. Чи має душа національність? Звичайно, що ні.  А чи ж боїться кохання кордонів? Ні, адже про які кордони мова, коли два серця б’ються разом? Кохання єднає душі, й що на те можуть сказати батьки?

Эх, Марічко… Кажеш сім’я постраждає? Хіба що від наговору таких, як ти. Хоча частково ти права, Маріє. У полум’ї війни згоріло безліч душ, у тому числі й поєднаних дітей різних народів. Ніхто не розбирав тоді, на яку частку хто єврей: тече у жилах хоч капля єврейської крові, то вже єврей. Ніхто не дивився: по матері єврей чи по батькові, а чи текла в тій крові ще якась кров – білоруська, російська, польська, українська чи інша. Неважливо було,  для душогубів то уже була напівлюдина, шлях якої мав йти до концтабору або  відразу на поріг смерті – на розстріл. І йшли із своїми єврейськими дітьми у пекельне полум’я розправи матері: українки, полячки, росіянки, жінки інших національностей, народів, що зважилися поєднати у свій час життя з обранцем-євреєм.  Часом вони мали змогу вберегти своє тіло, віддавши ворогам лише дітей. Але яка ж добра мати віддасть свою дитину заради спасіння свого тіла?  З дитиною на розстріл, у концтабір або в крематорій йшла материнська душа. Якщо смерть дитині, то й матері життя було б не миле, тому і йшли вони на смерть усі разом.

Тоді були ті, хто видавав єврейські сім’ї катам. Хоча, звичайно, більше було тих, хто захищав, спасав ці душі, жалів, співпереживав.  Я й досі пам’ятаю розповідь своєї неньки.  З сусідкою вони у лісі тоді хмиз збирали, занадто близько підійшли до небезпечної місцини. А там  розстріл людей над величезною ямою, щоб відразу летіли на дно до землі, а потім – у вічність.  Напевне, патрони шкодували на всіх вражі діти, не добивали, коли ранили, а чи стріляли через одного. Потім поспіхом поліцаї засипали яму. Земля ще довго на тому проклятому Богом місці стогнала, ворушилася.  Не зважала на те охорона із поліцаїв, а моя ненька із сусідкою лежали на холодній землі, і плакали вони за тими душами, що ніяк не хотіли йти у вічність… Були в тій ямі і єврейські діти.

Літали птахами думки Ганнусі, а погляд прямував вже у вікно. Там за вікном, немов на клич птахів-думок вдовиці у відповідь заплакало дрібними сльозами дощу небо. Неначе плакало воно за тими душами, що так не хотіли йти відразу у вічність тоді – у давнину.

Ні, Маріє, немає мені чому на доньку ображатися, немає чому. Кохання – то життя. Звичайно, зять мій нелегким шляхом іде, бо серед євреїв він – українець, серед українців він – єврей. Для мене ж він – людина, що має душу.  По батькові – єврей. По материнській крові – наполовину білорус, наполовину – українець. Та що та кров? Тепер він і мій син, бо доньку взяв мою в своє він серце. Він – син моєї землі, бо саме тут, на цій землі робив він перші кроки, зростав, шукав свій шлях, мою доньку знайшов. Ні, не боюсь, Маріє, бо серцю не накажеш. Кохання є, а значить сила й захист буде, – так думала вдова, вдивляючись у вікно.

Живуть діти добре, у великому місті. Там все набагато простіше у відносинах між людьми. Хоча бува зрідка хтось та дорікне. Так, у українців зять єврей, а у євреїв – українець. У дитсадок єврейський он маленьку внучку не взяли, бо не єврей для них зять, і внучка вже не єврейка.  Зате в дворі хтось крикнув: «он єврей очкастий». Надів зять панцир та й сміється з тих розмов, хоча, можливо, й серце в нього часом плаче. Така вже доля у напівкровок, така вона була у всі часи. Але й внутрішня сила у напівкровок більша, бо передається їм сила і знання народів, кров яких по жилах тепер тече. І за плечима у напівкровок, як і у інших людей, стоять душі обох Родів. Як кажуть мудрі люди: за лівим – по лінії матері, за правим – по лінії батька. Там, за межею нашого світу, усі ці Душі єдині у пориві допомоги своєму нащадку. Шануючи лінії обох Родів, отримуючи від них не лише погані спогади, але й все те, що було у предків за життя прекрасне, може людина полегшити свій шлях на цій землі. А спадок у напівкровок прекрасний, дає він глибину і мудрість, творчість і практичність, уміння любити й ще багато чого. Кожен сам знає, що із тієї скриньки обох Родів узяти…

Ні, кохання не знає ані межі, ані кордонів. Тому й поєднуються пари і йдуть крізь погляди сторонні разом всюди: у біді і в радості, бо вони – люди, що серця мають, які б’ються в унісон.

Свати у мене теж хороші. От часом кажуть: «А чи бачив ти коли єврея з лопатою?» Смішні… Євреї що – не люди? І сад у свата, і грядки, і урожай. Все своїми руками робив, працьовитий. Дай Бог такого чоловіка кожній жінці. А дід-єврей у зятя? У війну був моряком. Ті нагороди, що здобув, про нього більше скажуть, аніж слова, думки. Навчив він внука дерево любити і майструвати з дерева також. І що за стереотип: якщо єврей, то лиш торгаш? Зять із каменя прекрасні речі робить для дому, для житла. То що, Маріє, скажеш маю я дочку свою сварити? Ніколи, ні…

Дивилася Ганна у вікно, а небо все плакало рясними сльозами дощу.

Сльози неба. Ось так і чоловік у день весілля доньки плакав, коли почув, що прізвище змінила. Та не тому він плакав, що єврейське прізвище взяла, а лиш тому, що прізвище чуже. Пішла із дому донька вже найменша.  І більш ніхто, окрім батька й матері прізвище родинне не носитиме на цій землі. У  домі останні роки, можливо – десятиліття, доживало прізвище батьків.  Тому і плакав батько… А донька? Донька ж бо не знала, що батько плакав, бо плакав він вночі, коли крім жінки вже ніхто його не бачив. Він зранку доньці лиш сказав: «Благословляю. Живіть у злагоді, любіть». Давно було. На небесах уже ти мій, Григорій.  А донька часом каже мені про те, як важко у душі носити скупі батьківські сльози (небачені, але такі тяжкі). Якби ж бо знала про батьківський біль, то прізвище  тоді своє лишила, але ж кохала, а любов сліпа буває часом: не бачиш болі інших, лиш його – обранця. Коли два серця б’ються в унісон, життя здається іншим.

Ні, донечко, я не жалкую про твій вибір. Живіть, кохайте, шануйте традиції і мову усіх ліній Роду – твого й його. Бо світ єдиний і Бог єдиний, лише різним шляхом до нього всі йдемо.

Господи, здоров’я і терпіння дай моїм дітям. Богородице, діво Маріє, дітей моїх бережи. Ось так літали птахами у матері думки допоки двері не відчинилися і внук не увійшов.

– Бабусю, Ви дома?
– Тут я, уже йду.

Тим часом у місті найменша донька збирала сумку в дорогу, бо серце кликало до матері, і думка пульсувала: вже скоро, незабаром неньку обніму. Здійсняться плани. Та зустріч  буде теплою, як сонце. Зігріє душу, дасть наснаги для життя обом. Коли серця пульсують в унісон й кордону більш нема, любов творить дива. ©Ольга Моцебекер

4

Автор публікації

Офлайн 2 тижні

OlgaNM

194
Коментарі: 42Публікації: 49Реєстрація: 28-10-2020

Бронзове перо

Достижение получено 17.11.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 12.11.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій

3 коментарі “Коли серця пульсують в унісон”