Найсмачніші пиріжки в моєму житті пекла тьотя Катя. Пиріжки з вишневою начинкою. Вона жила відразу по сусідству, і коли пеклися пиріжки, підступний вітер гнав запах у сторону нашого будинку. Зазвичай це було суботнім ранком серед карпатського літа, коли сонце нарешті приходило до тями після непроглядних дощів, а дерева всіювалися дрібними червоними цятками тих самих вишень.

Ніщо, офіційно заявляю, ніщо на світі не пахло так, як вишневі пиріжки тьоті Каті. Свіжоспечене пухке тісто з золотистою скоринкою, ванільний екстракт, запечений сік вишень з кришталиками цукру і щось терпкувато-пряне, ніби мигдаль, прокочувалось у повітрі прямо до мого носа. З тієї ж секунди, всі мої думки крутилися навколо цих пиріжків. Я нервово перечитувала зарубіжну за 8й клас чи гортала слова англійської, але щохвилини мені вчувалося, як рипить наша стара хвіртка, і я бігла до вікна перевірити ситуацію. І коли ближче до вечора мої надії, сподівання і віра в кращий світ майже перетворювалися на мізер, запропаща хвіртка таки роздавала скрип, і в неї впливала тьотя Катя з щедрою мискою пиріжків дбайливо вкутаних білим вафельним рушником. Раніше у нас так було прийнято: носити сусідам всякі гостинці,особливо фірмову випічку. Бо, по-перше, жодна родина не зможе з’їсти всі десять закладок чого-б-там-не-було, а по-друге, слава про добру господиню буде ще довго обсмоктуватися разом з посолодженими пальцями. За ті двадцять метрів до наших дверей я встигала п’ять разів зійти слиною і один раз поставити чайник. Ніякі, офіційно заявляю, ніякі пиріжки не смакували так, як вишневі пиріжки тьоті Каті.

Ми з нею були подружками, бо обидві любили поговорити. Коли я поверталася зі школи і бачила її у дворі, завжди голосно віталася, а вона показувала мені рукою зачекати і повільно з грацією Рубенівської жінки підходила до хвіртки на балачку. Зараз я не згадаю, про що ж ми там власне говорили, і, напевно, воно й на краще. Знаю лиш, що почувалася дуже дорослою у свої чотирнадцять, коли стояла отак навпроти неї у її за сімдесят і поважно вела діалог, ніби вже достатньо втоптала землі, щоб тямити у житті. А їй, тьоті Каті, здається, лиш дай було чиїсь вуха і шмат уваги, щоб розважитися на пенсії.

Якось літнього вечора, коли небо ледь встигло посіріти, а сонце ще облизувало гребінь гори в найвищій точці, я проходила повз двір тьоті Каті і почула, як та мене кличе всередину. До того я бувала на її подвір’ї, але разом з мамою чи бабусею. Але щоб так тільки мене кликали— то було вперше. Я прошмигнула по вузькій стежці попри літню кухню, обігнула пишну клумбу з мальвами і нічними красолями, які от-от мали відкрити голівки місяцю, і побачила тьотю Катю. Вона сиділа на лавці і розчесувала волосся. Довге-довге, певно, нижче пояса, і все сіре з проблисками кришталевої сивини, знаєте, такої, що аж світиться. На секунду я, признаюсь, второпіла, бо оце вперше бачила її волосся розпущеним. Зазвичай в неї на голові мостилася велика закручена тугим калачем ґулька: хто ж знав, що там такий врожай! Було щось таке незвичне, по-дівочому красиве в тому, як тьотя Катя дбайливо проводила щіткою по кожному пасму, проходила пальцями з одної частини на іншу і знову прочесувала. Мене так заворожила ця сцена, ця інша, геть молода жінка, навіть дівчина, що я боялась зіпсувати дійство своєю балаканиною. Тільки густа сивина, яка пробивалася у пасмах, нагадувала про справжній вік жінки.

Наступного літа сталася прикра історія. Наш собака замість того, щоб спати в буді, призвичаївся вилежуватися на килимку під вхідними дверима. Щоб зайти в будинок, треба було зі стежки повернути на метр вліво за ріг, так що до останньої миті собаки не було видно. У момент зустрічі ніс-в-морду, собака міг з несподіванки підскочити і кинутись на відвідувача, не так з войовничості, як з порушення його режиму сну. Усі домашні і часті гості знали, що як тільки входиш у двір, собаку треба кликати, щоб він чув про наближення людини. Тьотя Катя про цю нову схему ще не знала і потерпіла невдачу: наш пес спросоння вкусив її за руку.