Кожен коваль своєї долі
І сам вирішує куди
Йому іти чи зупинитись,
Зазнати щастя чи біди.
Отак народиться хлопчина
Здоровий,спритний, “сіль землі”,
із здоровенними плечима.
Живи,радій,сам Бог велів!
Та ні ж!Життя своє марнує
Серед спустошених пляшок,
Любов батьків вкінець плюндрує,
І все життя “на посошок”.
Нема сім’ї,немає долі,
Лиш “змій зелений” вірний друг.
Ніяк не вийти їм із ролі.
Хоч поруч завжди море рук.
А є сім’я-це не надовго.
Хтось терпить,хтось тихенько йде.
Але ж була пряма дорога…
Життя без “змія” молоде.
Є й ті,кому життя затьмяне.
Без барв,емоцій,почуттів.
У наркотичному дурмані
Вони шукають відчуттів.
Але немає там любові,
Поваги,усмішок,обійм.
Із них висмоктують здоров’я
І юний вже стає старим.
Та є такі,що їм не жити-
Маленьке,кволе,ще й без ніг.
Та їх зусилля не спинити.
Росте,міцніє Чоловік.
Він може все,бо все можливо:
І спорт,і діти,і сім’я.
Немає ніг,але є крила,
Є серце,дух і голова.
Я поважаю цих героїв
На костилях,візку,протезах.
Немає їм щодня спокою.
Є біль,неначе гостре лезо.
Але вони не нарікають
І хрест для них не тільки ноша.
Це -оберіг,його плекають
І вірять у усе хороше.
Немає палички такої
І зілля,щоб усіх зцілити.
Ми-ковалі своєї долі.
Тож треба просто гідно жити.
Автор публікації
