На вулиці тепло, та мені чомусь зимно,
Мурашки по шкірі, хоч літо в обісті,
І чомусь в’їдається запах бензину,
Їдкий запах гарі й торішнього листя.
Пронизливий шепіт й щораз насторожі,
Звихнутись не довго, чи може так й є,
І чуєш щораз “помагай тобі Боже”,
І знаєш у кожного в думці своє.
Примруживши очі, на мить забуваєш,
Забувши, в душі не щемить.
Єдине ніколи незнавши й не знаєш,
Як важко спинити, що не взмозі спинить.
Хай люди ще сонні, в споконвічній ще сплячці,
Це все не суттєво і все це дарма.
І в іншій епосі нам хтось буде вдячний,
Й хоч зараз здається це омана одна.
А я самотою блукаю між липами,
Цей запах солодкий навіює сни.
Та що наші стони в порІвнянні з битвами,
Як цілий нам світ здається тісним.