Скажи, матусенько, чому від нас так рано
Пішла ти мовчки за незвідану межу?
Чомусь болять ще й досі, ниють мої рани.
І в снах назустріч знов до тебе я біжу!
Але чомусь добігти так і не вдається!
І де той інший світ я так і не збагну!
Адже мені так часто, матінко, здається,
Що ти тут близько, зовсім поряд, наяву!
Тож, доторкнись хоч вітерцем! Візьми за руку!
І поведи мене в рожеві диво-дні!
Де не кружляли ще над нами чорні круки!
А лиш літали клином в небі журавлі.
Згадай, прошу тебе, забуті всі стежинки!
Адже біжить так невблаганно сивий час!
Мов сірий дощ, змиває з пам’яті сторі́нки
Подій далеких, що так з’єднували нас.
А ще благаю, заспівай знов колискову!
Бо серце часто так сльозою вже бринить.
Твій тихий голос я почути хочу знову,
Тож, подаруй мені дитинство хоч на мить!
Та ти мовчиш чомусь! Колишуться фіранки!
Немов торкаєш їх легки́м своїм крилом.
А може просто то вітриська забаганки?
А може то лише́ бентежний диво-сон.
І хай це сон, який зникає на світанку.
А з ним і ти спішиш в незвідані світи!
Я ж намагаюсь наздогнати до останку,
І все чомусь прошу, матусенько, прости!
За хвилювання й за спричи́нені тривоги.
За смуток твій, що вартува́в тобі сльози́.
І хай ще по́ки розійшлись наші дороги,
Не залишай мене, приходь до мене в сни.
Бо ти даруєш мені впевненість і спокій!
Мов оберіг на моїй зраненій душі!
І хай в розлуці ми багато довгих ро́ків,
Тебе люблю, як і раніше, у житті!
Лише прошу тебе, матусю, не мовчи…!
24. 02. 2020 Л. Маковей (Л. Сахмак)
|
Рубрика: Вірші, Лірика |
Автор публікації
