Все у хрестах та маках наші тіла парадні.
Стоншим себе до ниті – в полі, під марш. А він
мідну сльозу сховає (ніби монету вкраде)
у камуфляжнім схроні – запранім рукаві.

Хто б йому мовив: ” Вовче, брате тисячолиций,
вбитим героєм – легше. Слався, а чи терпи”.
Ходимо, мов до храму, в горе – женцям молитись.
І несемо гортані висохлі під  серпи.

Мертвим лежить по скиртах наш споконвічний голос.
Тільки птахи розносять чорну чумну печаль.
Потяг от-от прибуде. А на вокзалі – голо,
порожньо і безлюдно. Хто б його зустрічав?