Підросли в гніздечку ластів’ята
І літати вчаться у батьків,
Кожне літо бачу коло хати
Упродовж усіх своїх років.
Ще вони далеко не літають
Бо невмілі, як всі малюки,
Швидко час мине і пташенята
Скоро зашугають у хмарки.
Втомлене… Навчалося літати,
Серденько малесеньке тремтить,
Чорні очка, наче намистинки —
На мотузці ластів’я сидить.
Миле пташенятко не втікає.
Диво-дивне. Як так і чому?
Вказівним я пальчиком легенько
Спиноньку погладила йому.
Автор публікації
Коментарі: 364Публікації: 222Реєстрація: 07-04-2020
Достижение получено 16.05.2021
Титул: Автор місяця (Квітень 2021)
За публікацію “Де волошки…”
22 вподобань користувачів у квітні
Достижение получено 02.08.2020
Титул: Яскравий коментатор
Присвоюється користувачу, який прокоментував 50 і більше публікацій
Достижение получено 09.05.2020
Титул: Небайдужий читач
Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій
4 коментарі “Ластів’ятко”
Легко, невимушено і так трепетно, з великою любов’ю – зразу склалася ця мила довершена картина, у всіх фарбах, у деталях. Посміхаюся, читаючи.)
Який чудовий вірш!Скільки ніжності, доброти.
Як тільки гарно…
Ця історія трапилась з моїм чоловіком. Коли він, вийшовши з города на подвір’я, побачив жовтороте ластів’я, яке сиділо на мотузці. Здивований тим, що воно сиділо і дивилось на нього, погладив пальчиком його по спинці. Він відчув в ту мить могутню лавину трепетної ніжності. Коли він мені це розповідав, я бачила ті відчуття в його очах. Згодом народився цей віршик.
Дякую друзі, що підтримуєте мене.🙂❤️