Метро.
Ранок. Я, як завжди, стою підтримуючи стінку вагону. Слухаю вітер в голові. Бувають хвилини, коли я просто стою і ніякі думки в хату не заходять. От просто відкриті вікна й двері в моїй голові і нікого крім вітра. Він літає по кімнатам, роблячи безлад. Так, щоб ніхто не зрозумів, що вдома нікого, лице саме робить дуже розумну маску, брови насуплені. Якщо глянути в цей час на мене, на маску, то можна подумати, що я фізик і от зараз, з хвилини на хвилину, я відкрию для світу новий закон гравітації. Але це просто вітер знайшов підручник з фізики за 8 клас і жбурляє його по етажерках.
Я в вагоні. Закриваю очі. Бориспілька-Вирлиця-Харківська. Відкриваю очі.
Біля мене молода пара. Він не зводить з неї очей. Вона не дивитися на нього. Повіки в неї прикриті, роздивляється підлогу. Напевно полаялись… Він щось шепоче їй на вушко. Вона закусує губу. Зараз з’являться сльози.
Закриваю очі. Позняки-Осокорки-Славутич. Відкриваю очі.
Переді мною мама з маленькою донькою. Дитина хоче залізти на сидіння з ногами, мараючи всіх. Ну звісно, зараз же у вікні на кілька хвилин з’явиться вулиця! Мати наче і робить їй зауваження, але ж пару хвилин тиші коштують значно дорожче, ніж чиїсь брудні штани.
Закриваю очі. Видубичі-Дружби народів-Печерська. Відкриваю очі.
Поруч з’являється бабуся, продає ліхтарики, пластирі, рукавиці і ще незрозумілі лайфхаки. Вона світить в очі кожному, ніби патруль на дискотеці в клубі.
Закриваю очі. Кловська-Палац спорту-Золоті ворота. Відкриваю очі.
Поряд зі мною пара людей похилого віку. Чоловік та жінка. Довго виясняють, хто з них повинен сісти на одне вільне місце. Їх випереджає хлопець в навушниках. Встрибує між ними, закриває очі, лягає спати. Пара усміхається, відходять в бік, беруться за руки. Обнімаются.
Закриваю очі. Лук’янівська-Дорогожичі-Сирець.
Коли смерть приходить за нами, то ми сідаємо до вагону метро і їдемо на небо. Хтось сидить, хтось стоїть. Вагони хитаються. Скрізь темно, навіть на зупинках. Видно тільки силуети. Всі мовчать, наговорились за життя. Тільки колеса порушують тишу, гучно стукають і пронизливо гальмують. Двері відкриваються, люди заходять. Інколи хтось виходить з вагону, Бог йому дав другий шанс. Світло навколо з’являється лише на кінцевій зупинці… Поїзд далі не їде, звільніть будь-ласка вагони..звільніть вагони..
Відкриваю очі.
Автор публікації
