Для голосування необхідно авторизуватись

БАНДЕРІВСЬКА КРОВ

 

Воїнам УПА присвячую

 

Хто не відвідував села Тру ханова? Хто не бачив легендарних скель Довбуша? Склі Довбуша… – того німого свідка і очевидця тих далеких подій, коли втоптані у багно кріпаки не корилися долі, бунтувалася рабська кров і ті, що донедавна раби-попихачі, грізно дивилися у вічі своїх панів, мстили за кривду людську, мстили за рабську, невинно пролиту кров. Хто не бачив, той не зможе називатися патріотом.

Довге село Труханів, як осиротіла дитина пригорнулось до Сколівщини. Невеликі, пишні, розмальовані у різні кольори, тягнуться перламутровим рядом вздовж вулиці, хатки. Осінній промінь пестить, голубить селянські теплі гніздечка. Ніжно посміхається до землі і зігріває її у теплих обіймах. Весела вуличка у багатьох місцях розбігається сільським лабіринтиком, де розташувалися сучасні господарські хатки. Пил старезного шляху припадає на взуття туриста. Край вулиці, веселим дзвіночком біжить струмок. А навколо: очі потопають у морі сільських зелених та подекуди жовтогарячих полотнищ-хвиль поля свіжого врожаю, що тягнуться гірськими хребтами. Доглянуті, пильно й охайно викошені хвилі-поля милують око. А за полями, у далі, простягнулася зелена сорочка з сіро-синіми та світло зеленими відтінками її складок – ліс.

Вечірній багряний диск – сонце обсипає гори розсіяним блідо-рожевим світлом, полонить їх, немов працьовита ткаля тче святкові вишиті рушники з освітлених ниток-смуг полів лісу. А втомившись, тихо та лагідно кине останнім поглядом на церкву, на людські садиби і котиться на захід червоно-рожевим яблуком.

Далеко на північ за кривизною дороги стоїть школа, а неподалік і інші установи.

До Тру ханова недалеко, що розташоване на Сколівщини. Спочатку їхати залізницею від міста до села Верхнє Синьовидне. А далі: перейшовши місточок, звернувши убік, іти стежкою та кілька разів звертати.

Здається, що стежина до Тру ханова розплилася хвилями засадженої кукурудзи.

По росяній траві труться ноги туриста. За стежкою видно ліс і міст. І лише за лісом село.

***

Назва села походить із давніх-давен, коли на Русі нападали орди татар. Під час одного такого нападу, відступаючи у село три хани татарів кинулись рятуватися. Ханські воєначальники залишилися у селі. І тому місцеві мешканці це місце назвали Труханів.

Чи правда це, чи вигадка – невідомо. Але старі мешканці розповідають легенди кожному, хто відвідає їхнє село.

До труханівського лісу далеко, за людськими полями та рядами ялівцю, польова стежка біжить вгору-вгору. Дзеркалом світиться багно на лісовій стежині, бо вчора падав дощ. Стрімко під горою розтяглася дорога. Невеличкі купки трави похилившись радіють відвідувачам.

А дорога далека і турист, стомившись сідає відпочити, а потім знову долає шлях. Після лісової дороги – рівнина, а перед очима зачарованого туриста – сіро мовчазні титани-скелі. Щось зачароване, оповите таємницею віків, застигло у мертвій тиші. У мовчазних скелях спить мертвим сном героїчна історія.

Легендарний ватажок Довбуш, героїчне минуле кішкою крадеться у думки здивованого від краси цього дива, глядача. Низка відданих Україні людей, минулого є тернистим шляхом до визволення. Мимоволі згадуєш криваві сторінки поневоленого народу. Рояться думки від побаченого і пережитого.

Таким виглядає сучасний Труханів…

***

За півстоліття до цього, у війну, село було зруйноване. Понуро потупивши очі, стояли від світового згарища людські оселі. А біля них – нові відбудовані, та якісь непривітні і понурі.

Хата Мечержака Миколи стояла біля старої плодовитої груші. Невеличка хатина зі стайнею і сіньми з одного боку, зимовим приміщенням – світлицею і коморою – з іншого. Три невеликі віконця привітно поглядають на світ. Хата покрита житньою соломою: сніпки-китиці розмістилися колоссям догори, а гузирем донизу; уступи, утворені сніпками, горизонтальні прикрашають хатину бідним візерунком. Через присьбу та двері стояли невеликі напівтемні похмурі сіни з господарською всячиною. Тихо риплять двері, коли заходиш до хати.

***

Було далеко за північ. Село дрімало мертвим сном, прокидаючись від гавкоту собак та реготу п’яниць. Двері до сіней заскрипіли. У хаті чувся голосний дитячий крик, а за ним ніжний та переляканий голос жінки. У хаті щось заворушилось. Німа темна постать майнула до колиски.

– Хто то? – обірвалося і потонуло у тиші обірвана нота.

– Та то я, Софіє! – озвалося за дверима.

Поріг кімнати переступив високий, широкоплечий чоловік – господар Мечержак Микола.

Софія майнула і засвітила каганець.

Стомлений чоловік сів на лаву, що стояла біля сіней і почав знімати ходаки. Потім вагаючись промовив до жінки:

– Вже нема нашого Івана. Вчора хлопці го знайшли порубаного у Нижній Рожанці. Разом з другом загинув, – та й замовк, а в горлі, ніби щось пересохло, якийсь важкий клубок, що Микола задихнувся.

– Йой! – скрикнула, – такий молодий – хіба ще жити. Промовила і не змогла сказати більше нічого, бо дві гарячі сльози котилися по щоках.

Так просиділи до ранку мовчки. Щось важким каменем лягло на їхні серця. Уже прокинулася маленька п’ятимісячна Леся. Заголосило маленьке трепетне тіло, а Софія як вкопана сиділа на лаві. Втрата однодумця заполонила усі її думки.

Рипнули двері і німокам’яну сцену порушив дзвінкий голос Марії – небоги Миколи і Софії. Вона стояла на порозі, не розуміючи, що діється. А далі почала догадуватися.

‒ О Боже, він, він.., ‒ та й заридала, ховаючи обличчя у долонях. Не доказала, а серце відчуло.

За що ж їй це, вона ще ж не жила. А тут помер її коханий Іван. З очей лилися сльози, а з думки не сходило: «Помер! Помер!». Не бачити їй більше дві синьоокі незабудки на світі. Більше ніколи його руки не обійматимуть її, не пеститимуть, не цілуватимуть її. Він для неї усе: і любов, і життя, і горе, і радість.

«Кати прокляті» то вони убили мого хлопця. Мій світ знищено».

У Марії росла, кипіла від кривди, бунтувалася кров.

«Бодай ви всі вмерти з вашими комунами, бодай ніколи не діждали…».

Звісивши голову, сумно похитав Микола.

Було ще рано, але у курній хаті змерклося, бо здавалося, що світ зійшовся на оцій страшній звістці. Довго панував сум, у кутку голосно плакала дитина. Микола підійшов до Марії, бо був їй за батька. Марія була сиротою. Батька  вбили, а мати захворіла і понад рік не вставала з ліжка. Не плечі вісімнадцятирічної дівчини звалилося горе і господарство. А Іван – її хлопець-повстанець, єдина близька душа.

Невелика синьоока дівчина з білосніжними кучерями стояла посеред хати, ні жива, ні мертва.

‒ Наші хлопці кажуть, що ледве го  пізнали. Очі виколоті, руки порубані, язик відрізаний. А на чолі вирізаний тризуб. Так познущалися тоті енкаведисти.

Софія годувала маленьку Лесю. Марія із заплаканими волошками слухала та мовчки кивала.

‒ Ти, Маріє, може понесеш вечерю повстанцям, бо дочка нездужає. Ти знаєш куди йти? Чи підеш? – запитала Софія.

Марія лише кивнула.

Вернулася Марія додому, сама не своя. День хилився до сну і Марія вночі мала йти до криївки, нести повстанцям вечерю.

‒ Шо тобі є, Марусю, ‒ прошавкала стара мати.

‒ Та так. Чи є в нас вода? – несподівано для себе промовила.

‒ Там біля мисника.

Маруся напилася, лягла на лаву і задрімала. Та сон якось її обминав. Забулась. Їй снився молодий, веселий Іван. Вони обоє ідуть зеленими-зеленими полотнищами-полями. Він ніжно-ніжно дивиться їй у вічі, тримає її гарячі руки у своїх, але холодних. Вона захолола у його мертвецьких обіймах. Вона у його обіймах. Мов дві волошки і дві незабудки зрослися разом. Але він інший. Він цілує її уста, а сам кудись біжить. Вона намагається його наздогнати, та втомлюється. А потім Іван повертається і говорить:

‒ Не біжи за мнов, бо я йду далекою дорогою! Тобі туди зарано. Убили мене за мою бунтарську кров – бандерівську. Не проклинай мене, бо я загинув за любов до України. Вона наша пошарпана, обідрана. Може, коли бог дасть кращу долю. А про мене забудь. Прощай!

Страшно вимовив оте: «Прощай!! І зник, розвіявся у тумані. Марія прокинулася. Десь на селі завив собака. Ніч огорнула своєю свитою світ. Пора. Накинувши легку свитину, Марія визирнула із-за дверей. Тихо. Пора.

Хата Марії стояла на горбочку, з одного кінця, а ліс – з іншого. До нього далеко. Спочатку потрібно пройти півсела, далі по стежині вгору і навпростець, за ялиновим перевалом кілька разів звернути вбік. Найважче село, бо тут могли верштатися п’яні енкаведисти. Марія дійшла до низу, а далі йшла вулицею. Бліде кавалерське сонце – місяць освічував їй дорогу і сипав блідим розсіяним світлом на землю. Думки густою хмарою нависли. От минула хату Мельника, хату Кузівих, коли б ще хату Кору жака. Слава Богу, уже й хата Кору жака. Марія прямувала далі.

Несподівано позаду щось засичало, а потім закричало. Мов голка вколола серце дівчини. Німа завмерла від несподіванки. Якісь п’ян лаялися. Темні силуети летіли прямісінько до дівчини. На щастя, Марія заховалася за ялиною і тіні понеслися далі, а Марія почувалася у безпеці.

Нічний ліс. Темні тіні скакали перед очима дівчини. Віти простягали свої старечі руки, які перетворилися на очах Марії у страшні лапища. Тривога і страх проймали її тіло. Вперше вона одна у темному лісі. І хоча вона з дитинства гасала лісом, та вночі до лісу одна не ходила. А вдень весело грає промінням сонце, гладить теплом голови ялинам. Волосся Марії зачепилося за гілку. Впала, але знову пішла.

Куди йти – знала. Колись ходила до криївки під ялиновим перевалом із Іваном. Повстанців не бачила, але чула їх голоси і прізвища. Може б і приєдналася до повстанців, та мати не пустила, бо Марія – єдина дитина.

Ось уже ялиновий перевал, збоку брудне болото. Переступили через сухе дерево, яке торік у велику бурю вітром звело донизу, звернула убік. Із-за ялинових і соснових ручищ щось тьмяно блиснуло, чи не вогник? За поляною, у прикритті, стояла повстанська криївка. З радістю після нічних пригод ішла до гурту.

Купка темних постатей сиділи на траві просто неба і про щось радилися. Один з них почув легкий хрускіт.

‒ Стій, хто йде? – скривнув, розгледівши постать.

‒ Та то я…, ‒ запнулася Марія Микитин, принесли вечерю.

Чоловік із рушницею щось прошепотів іншому, що схилив голову, задумавшись.

‒ Чи не небога Миколи Мечержака? – із глибини темряви долинуло якесь зітхання.

‒ Так, ‒ якось невпевнено прошепотіли уста Марусі.

‒ Ну, дівчино, чого боїшся, йди до нашого гурту, ‒ сказав лагідно чоловік.

Марія несміливо пройшла кілька кроків і зупинилася перед чоловіком. Сірі лиця здавалися їй страшними. На захід від неї сидів дужий, широкоплечий чоловік, мабуть, ватажок. А навколо сиділи його товариші-однодумці. Її погляд мандрував з одного на іншого. Маленький хлопчик років дванадцяти грався із собакою з білою плямою на лапках і спині, з блискучими сірими очима. Скавулів, мружився від задоволення, коли хлопчик гладив його голову. Її вразив погляд одного повстанця, бо побачили щось страшне в його рисах обличчя. Повстанці його жартівливо називали Невловимий за те, що міг вийти сухим із води. Душа товариства Буря почав жартувати.

‒ Та чого стоїш дівко, чи може на мене оком кинула, ‒ сказав Буря і зареготав.

Той простий, щирий сміх заколов дівчину. Вона чула цей сміх, бо так сміявся її Іван. Вона дорогою про нього на мить забула, бо страх полонив її думки. Як боляче винирнув зараз в її думках, а сон, той дивний сон. Вона ледь-ледь не заплакала.

‒ Чого соромиш дівку, Буре, – долинулося зсередини, ‒ вигукнув худий  юнак, ‒ дивись ледь-ледь не заплаче.

‒ Та я так, вже не мож посміятися. А шо такого. Хіба я не кавелєр?

Усі голосно засміялися. А той парубок, що здався Марії страшним, мовчки стулив губи. І вона заридала.

Усі лише перезирнулися, але ніхто не знав причини. Із почуттям провини підійшов Буря і обняв її стан.

‒ Ну чого ти, я так.., ‒ якось тихо прошепотів.

‒ Та я.., я.., ні – чо – го, ні.., ‒ обірвався голос, вона заридала на грудях Бурі. Буря зняв із себе покривало і накинув на плечу Марусі.

Повстанець Байда – ватажок, якого ще звали князем козацьким за його псевдо, взяв Марусю за руку і посадив біля себе. Як покірна дитина, вона не опиралася, трохи схлипувала.

‒ Повіш нам, дівко, шо в тебе на серці, ‒ мовив Байда.

‒ Не крийся, може ми поможемо, ‒ додав дзвінко Жук.

Маруся намагалася говорити. Спочатку говорила обірваними, вузькими, а потім повними реченнями. Закінчивши розмову, вона знову заховала свої мокрі очі у долонях.

‒ Знаємо, шо нема нашого товариша Івана. Добрий хлопець був. Хай за нього наша матір Україна помолиться, бо він себе не шкодував, а за неї вмер. А ти, якщо хочеш, то приставай до нас. Ми тебе не зобидем. Будеш нашою сестрою. А за нашого друга і твого коханого відомстимо. Чи пристаєш на нашу раду?

Маруся обвела поглядом все товариство, глянула на Бурю і їй стало соромно.

‒ У мене мати старі, не пустять. Та я вже в їх не питатиму. За кривду людську я буду мстити, боротися за кращу долю.

‒ От добре. Наречемо тебе псевдо. Стривай, в тебе ім’я гарне.

‒ Ото вже гарне, ‒ сказав Буря.

Далі Байда вийняв з пазухи щось невелике – маленьку ікону Богоматері.

‒ Стань на коліна, поцілуй Богоматір і клянись їх та Україні, товариству, шо будеш нашою вірною сестрою, шо не зрадиш нас, а коли зрадиш, то хай буде проклятий твій рід і ти.

Невисока на зріст дівчина стала навколішки і склала руки. Потім тричі поцілувала ікону і дала присягу. А далі за звичаєм мала поцілувати кожного братчика в щоку, як вимагав звичай. Дійшовши до Бурі, опустила вії і поцілувала.

‒ Ну будь здорова, чорноброва! – усміхнувся Буря.

‒ Добре. А зараз вертай домів, та перекажи вже там Миколі і Софії дешо… Дякуємо за вечерю. Та ти, може, боїшся йти лісом. Ану, Буре, проведи дівчину.

Буря дуже зрадів, що йому , така нагода випала, бо дівчина впала йому у вічі.

Повернулася Марія додому і одразу заснула. Вона забулася.

***

Наступного ранку Марія прокинулась трохи спокійніша. Вона згадувала Івана та вже не так. Здавалось, що її важка втрата десь позаду, тихо забилась у куток. Вона, як ніколи, розуміє свого  коханого, розуміє, чому він так  вболівав за Україну. Її душа стала однією з його в боротьбі за свободу. Стара мати заохала на печі. Марія уже приготувала борщ, пораючись біля печі. Дала матері пообідати і пішла до Мечержаків. Щось її серце нило, воно відчувало небезпеку.

Вийшла Марія на вулицю. Пройшла по дорозі, минула кілька хат. До неї долинули страшні зойки, лайки та крики. Ще трохи і Марія побачила те, що називалося пеклом. Заховалася за стайнею.

У Мечержаковій хаті творився Содом і Гомора. Добрий десяток енкаведистів вели Миколу на подвір’я. роздягли його з верхнього одягу. Далі били залізними кийками. Микола валявся у ногах ворогів. Тепла і гаряча кров лилася з ран, текла горлом. Прив’язали його до дерева, а потім відпустили. Микола пройшов кілька кроків і упав як підкошений від пострілу енкаведиста.

Він силкувався щось сказати, та язик заплітався. Микола уже нічого не  бачив, якісь перед очима кола, ніби світ перевернувся. Але він ввостаннє звівся, підняв свою непокірну голову і вигукнув: «Ще не вмерла Україна!» І навіки заснув.

А енкаведисти знущалися із мертвого тіла. Один вийняв ніж і гострим лезом відрізав волосся. Другий роздер Миколину сорочку і на грудях ножем написав великими літерами «Україна», зареготав:

‒ А что хохол-бандеровец. Что, по-прежнему тебе захотелось Украины. Нет твоей Украины. Ты гадина!

Із зимового приміщення вийшла Софія. Стоячи на повен зхріст перед ворогами промовила:

‒ Колись те вбили мого Миколу, то стріляйте мене! ‒ І вона грізно глянула.

Енкаведист рукою замахнувся, вдарив Софію з усієї сили. Немов трава під гостру косу упала. Далі ґвалтували її тіло.

‒ А что пахолка ничего. Да ее надо учить любить.

Роздерли її нижній одяг. Голе тіло Софії показали світу. Вона засоромилась. А гидкі губи торкалися її шиї, рук, тіла. Софія пручалася, кричала, виривалася, але потрапляла під руки іншим. Софія кликала на допомогу, та залякані люди не виходили із хаток, бо боялися. Швидко біжать струмочки крові на її трояндовому, розквітлому лиці. Волосся неакуратне. Гостра куля застряла у її тілі. Але вона не здалася. Вона тихо пішла за Миколою.

Усе це бачила Марія, та було пізно діяти. Марія зважила на обставини, побачила неподалік чийсь труп і ледь-ледь впізнала дядька. Вона похапцем подумала: «Олеся, дитина, чи вона жива? Здається її серед трупів нема. Слава Богу, хоч дитину не вбили душогуби».

Марія вирішила через комору зайти до хати і заховати Олесю в яму за хатою, а потім бігти за допомогою. Добралася до колиски. Маленький ангел спав тихим рівним сном і навіть не здогадувався про те пекло. Марія взяла Олесю і залишила ангела.

На лихо її помітили. Почули плач Олесі. Маленьке тіло ледь-ледь здригалося від подиву. Маленькі татові губки стиснуті. Материне квіткове личко заусміхалося душогубам. Енкаведист проколов дитячий животик. Потекла невинна кров. Невисокий татарин не витерпів і закричав:

‒ Зачем ребенка убиваєш?!

‒ А в нем бандеровская кров течет!

Татарин повернувся і пішов по дорозі. Але пролунали постріли і татарин упав мертвий.

Маленьке дитя попрощалося з життям, яке йому не було відоме. Не пізнало воно ані кривди людської, ані правди.

Мечержакова, ще донедавна весела хатина, перетворилася у пустку.

***

Марія не йшла, Марія бігла додому, щоб дещо накинути і гайда в ліс. Рипнули двері. Марія зайшла і вигукнула – побачила закривавлену матір. Якісь холодні дужі руки схопили її так сильно, що вона скрикнула від болю. За спиною стояв кат її матері. Вона повернула голову і від здивування оторопіла. Невловимий посміхався. От тепер вона зрозуміла, чому він здався їй тоді грізним. Він кинув зв’язану дівчину біля старої берези і попрямував на кривавий бенкет до криївки.

«Господи, як братчики, як вони? Тільки б вирватися, тільки б попередити. Господи дай сили!» ‒ думала Марія.

На траві дівчина перекидалася і не помітила як докотилася на край зрубу, а у низу гадюкою бігла річка. Глянула, з переляку застила. Там, унизу, кипіла смерть. Дихала їй у потилицю. Напружила останні сили, та тіло не втрималося і вона полетіла вниз назустріч смерті. Упала і сильно вдарилася, але тільки втратила свідомість.

***

Хлопчик літ дванадцяти, котрого Марія бачила був круглою сиротою. Батька та матір вбили, а хлопця до себе взяли повстанці. І вже понад рік з рідним йому і тілом, і душею. Псом Сірком, з яким жив душа-в душу. Ходив у повстанцях. Того кривавого дня Василько пішов на розвідку. Пес від задоволення мружив очі. Внизу, поблизу села, побачив п’яних енкаведистів, що сиділи на траві. Василько заховався за якусь загату і слухав. Завмер. Тихо заскавулів пес.

‒ Цить, Сірку, тихо! – прошепотів хлопчик, поставивши вказівний палець до уст.  Він не помітив, що позаду, крадучись, як чорна кішка, підповзав енкаведист. Схопив хлопця і приволік до гурту.

‒ А вот и шпон!

Всі лише переглянулися.

‒ А што хорошый малый. Нахотчивый. Иш ты!

‒ А как тебя зовут? Ну что ты, не бойся. Подойди.

Висиль мовчки підійшов.

‒ Ва-ва-си… ‒ лем, ‒ прошепотів.

‒ Ну, ну, Василик иди куда путь-дорога лежит, ‒ єхидно, злорадно, посміхнувшись сказав широкоплечий чоловік.

Василько неквапом пішов. Але через два кроки відчув біль і мертвий постріл завис у його вухах. Енкаведисти тільки переступили через маленьке тіло і попрямували до криївки.

Коли енкаведисти сховалися за купою хат, вірний Сірко примчав сюди. Він лизав рани господаря. Трохи закашляв, Василько помітив Сірка і вийняв із-за пазухи об’юшений кров’ю хліб.

‒ На, ти ше сьогодні не обідав!

Сірко вхопив хліба і з’їв, а потім намагався врятувати господаря. Василько дістав із-за чобіт чорний шмат полотна.

‒ На, Сірку, неси братчикам. ‒ І хлопчик пов’язав лапку Сіркові полотном, бо це був знак небезпеки для повстанців. – Біжи, біжи, а про мене не думай.

пес вагаючись помчав короткою ближчою дорогою. Василько відчув, що його тіло пече. Маленьке тіло скорчилося від болю. Голова розколювалася навпіл, у вухах стукотіло. Він марив… Йому марився ліс і братчики. Він заплющив очі і знепритомнів.

***

Марія розплющила свої волошки і знову побачила світ. Від несподіванки закрила долонею очі. Вона на руках у Бурі, а навколо повстанці. Недалеко грався Василько з Сірком.

Пес швидше попередив їх про небезпеку. Василька знайшли люди і забрали поки він не видужав. Потім він повернувся здоровий до товариства. Сірко зрадів старому і вірному господареві. Повстанці перемогли тоді ворога. Невловимого вбили за зраду, а вбивцю Мечержаків взяли в полон.

Марію знайшли на другий день непритомну, завдяки Сірку.

‒ Ну, дівчино, я вже думав, шо ти на тому світі, ‒ Буря знову засміявся.

Марія видужала.

***

У суботу, ввечері, мав відбутися суд над вбивцею Мечержаків. Привели енкаведиста. Та він уже не той. Зневага до бандерівських хлопців зникла. В очах лише страх.

‒ Товариство, розпочнемо!

Кожен з товариства повинен винести свій вирок. Чамк ходив колом і питав кожного, якої кари присудити. Звідусіль було чути, як лезо бритви: «Смерть!». Підійшли до Марії. Вона подивилася вбивці у вічі і не зчулася, коли усі викрикнули: «Смерть!».

Зійшлися на одно – смерть.

‒ Чи може, шо хочеш сказати? Чи передати? – спитав Байда.

Полонений мовчав. Він тяжко дихав. Що було його серці? А чи було у нього серце?

Його покарали за винесеним вироком. Байда наказав похоронити тіло окремо від товаришів, котрі загинули.

***

З того часу багато пролетіло літ.

Марія приєдналася до повстанців, стала дружиною Бурі. В одній кривавій сутичці загинули як герої. А після здобуття Україною незалежності їх урочисто похоронили  у братській могилі.

 

 

2

Автор публікації

Офлайн 11 місяців

mariapavluch

2

журналіст, публіцист, викладачка кафедри міжнародної інформації Національного університету "Львівська політехніка"

Коментарі: 0Публікації: 1Реєстрація: 11-06-2020

Думок на тему “БАНДЕРІВСЬКА КРОВ”