Коли надії розсипаються на порох,
А твої мрії вітер, мов хмари над землею рознесе́.
Пекуче сонце випалить в душі твоїй пустелю,
І знищить всереди́ні тебе геть усе…
У грудях камінець важкий заляже
Придушить мармуром безжально
Заклякле серце зранене твоє…
Запаморочить павутинням думи.
Твоє волосся сивиною припорошить,
Немов холодним снігом всю накриє, замете.
І ворог тобі гордо тоді скаже:
«Це – поразка. Ти програла. Все!»
…Зіщулишся, гіркими мов полин, умиєшся сльозами.
Поранена ти гострими словами, мов лезами ножів
… спіткнешся.
Та не впадеш. Ти твердо вистоїш у тім важкім двобої!
І переможеш ворога, бо хочеш ти цього́ понад усе!
І рясно дощ в ту мить проллється над землею…
Там, де було каміння, сад новий зросте.
І щебетатимуть пташки у вільнім серці,
А зболена душа твоя тендітними квітками забуяє,
Росою чистою гірського кришталю вона засяє.
Любові ніжним дотиком заграє, оживе!
10.11.2017р
Автор публікації
