ЛЕЛЕКИ

(Спогади дитинства)
Присвячую моєму дорогому батькові
Ще коли я була дитиною, прилетіла якось весною до нашого двору пара лелек. Одразу стало зрозуміло: вони хочуть поселитися саме у нас. Кожен з птахів мав свою думку, де і як закласти гніздо. Лелека хотів створити його у дворі, на дереві акації, але його подрузі прийшовся до вподоби стовп електролінії.
Ми навіть бачили, як вони між собою сварилися… А потім понуро ночували кожен на вибраному ним місці. Самка таки перемогла, і поставили вони гніздо на стовпі. З тих пір щороку радували нас своїм раннім весняним “тріскотінням”, плодили своє потомство.
Ми з великою цікавістю спостерігали за життям цих величних птахів. Стовп з гніздом стояв під самою хвітркою, ще й лавка поряд була. З тих пір почалося. “Сюрпризи” чекали кожного, хто смів підійти, чи затриматися біля хвіртки. Не раз і ми самі попадали під “білий теплий дощ”, що раптово падав зверху, з гнізда. Доводилося терміново бігти, переодягатися… Неприємно було, та дуже кумедно це виглядало. Особливо діставалося тим, хто приходив до двору вперше. Часто з гнізда випадали живі жаби, миші і навіть вужі, що їх приносили батьки-лелеки дітлахам на обід. Коли з яєць вилуплювалася непарна кількість дітей, зайвого батьки також без вагань викидали з гнізда.
Довелося батькові перенести хвіртку в інше місце.
Якось наприкінці літа самка заплуталася в дротах електролінії, що проходила за селом. Ми в той час гралися неподалік. Лелека довго кружляв над коханою, жалібно курликав… А потім, зрозумівши, що її вже немає, піднявся високо в небо, склав крила і стрімголов кинувся вниз. Звичайно ж, загинув… Нас дітей, що споглядали за цим дійством, це дуже вразило. Зворушені, ми бігли додому, щоб швидше розповісти батькам про те, що бачили. Потім з батьками поховали цих птахів.
Йшли роки. Ми виросли. Та навесні пара лелек все одно з’являлася в нашому гнізді. Радо співали пісні кохання один одному, потім були сімейні клопоти по висиджуванню та вирощуванню потомства. Восени, як годиться, лелеки нас залишали. Все рідше з’являлися у своїй домівці. Все більше проводили часу на просторах полів та луків, даючи останні уроки виживання у дикому світі природи своїм вже дорослим дітям. Перед відльотом у теплі краї, в ті рідкі моменти, коли з’являлися у гнізді, вони все частіше похмуро опускали свої величні голови з великими дзьобами. Готувалися до складної, довгої та небезпечної мандрівки. А ще лелеки любили слухати симфонічну музику, що раніше транслювала радіостанція “МАЯК”. І навпаки, коли сучасні естрадні виконавці гордо та надривно демонстрували нові “хіти”, лелеки не реагували на те жодним чином. Коли ж з радіоприймача починала звучати їхня улюблена симфонія, вони, повернувшись до подвір’я, заспокоювались, опускали голови й стояли так довго і незворушно. Слухали. А музика у нас звучала завжди…
Коли я вже виросла, вийшла заміж, але ще залишалася у батьківському домі, якось теплою зимою від затяжних дощів гніздо дуже намокло. Не витримало зайвої ваги і впало. Сумно було дивитися на таке. Люди казали, чекайте тепер біди.
І вона прийшла, не забарилася… Непорозуміння у моїй молодій сім”ї призвело до розлучення, чоловік та його батьки звинувачували у цих негараздах мого батька… І мій, уже на той момент колишній чоловік, вирішив позбутися того, хто йому, як він вважав, заважав бути з сім’єю. Тобто вбити мого батька!
Він прийшов пізно ввечері з сокирою до нашого двору. Описувати жах, який накоїла ця людина не буду. Батько залишився живим! Майже рік провів у лікарнях. Тридцять сім ударів сокирою виніс, щоб жити, але вже інвалідом. Однак розмова не про це.
Весною знову прилетіли лелеки. А гнізда немає. Птахи сумують. Кладуть знову гніздо, та не виходить у них. Ажде дроти електрики відрізали, немає тепер надійної опори у них. Батько в лікарні. Довелося матері шукати підмоги, щоб допомогти лелекам. Знайшлися небайдужі люди. І за декілька днів лелеки уже знову співали свою весняну пісню кохання у новому гнізді.
Та не могла вже моя сім’я залишатися у цьому дворі. Поїхали ми звідти. Назавжди… А гніздо залишилося. Ще прилітають туди навесні лелеки. Уже й стовп похилився. Скільки ще йому стояти, невідомо. Та, мабуть, недовго вже. Нікому допомогти. Село сиротіє. Ми далеко – майже за триста кілометрів. Зрідка приїжджаємо на свою збіднілу батьківщину. Серце кров’ю обливається. Сльоза котиться з ока.
Але попри все щастя є! Сьогодні у мене є сім’я, маю турботливого коханого чоловіка, трьох синів. Живі мої дорогі батько і мати. Прикро лише, що батько залишився калікою. Адже мав золоті руки, усяка робота в нього ладилася. Був музикантом, на гармошці грав, баяні, гітарі, балалайці, фортепіано… Найбільше зараз батько сумує за своєю улюбленою гармошкою, яку не може більше взяти до рук. Але напевно така в нього доля – подивитися в очі смерті й перемогти її, щоб жити ще довго. Нехай з однією робочою рукою та з багатьма рубцями на тілі і в серці.

4

Автор публікації

Офлайн 3 місяці

Galina Surzhok

33
Коментарі: 0Публікації: 16Реєстрація: 18-07-2018

Бронзове перо

Досягнення отримано 14.09.2018
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Коментувати

Проста авторизація через соц.мережі: 

Думок на тему “ЛЕЛЕКИ”